Читати книгу - "Нестор Махно"

та лінії панцерних потягів поодинці. Махно вказував цим групам маршрут, місце і час збору, даючи їм можливість самим вирватися з оточення. Уникнувши розгрому, групи знов об’єднувалися. Успіхи рейдів махновців були наслідком відмінного зв’язку з місцевими повстанськими загонами, підпіллям, широкого застосування розвідувальних груп і агентури. Україною снували дрібні загони кінних махновців, які були тилом Повстанської армії. Ці загони збирали відомості, розповсюджували махновські листівки та газети, готували і збирали набої, коней, продовольство, зривали продрозкладку, перешкоджали реквізиціям, нападали на дрібні червоні частини. У селах діяли підпільні махновські групи, котрі вербували молодь і періодично громили місцеву владу та гарнізони по селах. Особливо сильними були такі групи в базових районах махновського руху, де вони являли собою своєрідну «тіньову владу». Це був невидимий махновський тил, який два роки вишукували і намагалися знищити чекісти. Пересуваючись по Україні, Махно завжди навідувався в базові райони, знаючи, що там йому допоможуть і що там він завжди поповнить свою армію резервами. Базовими районами махновців були великі села — звідки походила більша частина командирів і рядових махновців (Гуляйполе, Новоспасівка, Дібровка, Басань, Пологи, Успенівка та ін.). Базові райони існували у Новомосковському, Павлоградському повітах, по селах поблизу міст Маріуполь, Юзівка, Гришине, Волноваха, Ізюм, Старобільськ, Зіньків, Недригайлів; у лісах уздовж річок Самара і Сіверський Донець.

Махновська армія мала низку суттєвих вад, що часто зводили нанівець її успіхи. Часто в Махна та його штабу був відсутній загальний план дій або поставлені завдання були нездійсненні. У Повстанській армії виявлялася нездатність вести цілеспрямовану боротьбу, отримувати від своїх перемог стратегічну перевагу. Бій у махновців зводився до знищення живої сили ворога, що було неефективним при величезній чисельній перевазі Червоної армії. Здебільшого махновці не розвивали початкового успіху і після перемоги ухилялися від боїв і переслідування ворога, намагаючись відпочити. Це давало можливість супротивникові привести до ладу свої частини, заново озброїти роззброєних солдат та відпущених махновцями полонених, дочекатися підкріплень і вдарити на повстанців знову. Відсутність тилу була водночас плюсом і мінусом махновщини. Не маючи постійної території для відпочинку, поповнення, лікування та виробництва набоїв, махновці не мали що захищати. Для них уже не було важливим, де воювати. Вони легко залишали базові райони, які ставали здобиччю каральних загонів. Поступово «невидимий тил» Махна руйнувався. У 1921 р. махновці насамперед захищають існування своєї армії, а не свободу «вільних районів», що позначилося на зменшенні притоку добровольців у Повстанську армію. 13 лютого махновці вийшли на Запоріжжя. Закінчився 50-денний рейд Махна, під час якого було подолано 2500 км та витримано близько 40 боїв. У районі Гуляйполя армія Махна опинилася в гущавині Червоної армії, частини якої заполонили Приазовські степи. На шляху махновців виставлялися потужні загорожі червоних із частин 5-, 7-, 2-, 9-ї кавдивізій, дві стрілецькі бригади. Але повстанці прорубували їх вогнем і мечем і рвалися в рідний край, де при наближенні батька спалахнуло нове повстання — так що місцеве більшовицьке керівництво охопила велика паніка. Кілька наскоків Махна на Гуляйполе не дали жодних результатів, бо були відбиті 3-м кінним корпусом, що таборився у селі. Махновці попрямували на з’єднання із загоном Білаша, на Бердянськ, відбиваючись від

3-го кінного корпусу, який «висів у них на плечах». У ніч проти 20 лютого, коли махновці, стомлені важким переходом, зупинилися на ніч у с. Берестовому, на сплячих повстанців напала 7-ма кавдивізія. Кривавий бій зав’язався на вулицях села. Махновці ледве встигли вискочити з оточення, втратили при цьому тисячу бійців, 2 гармати, 6 кулеметів. Червоні повністю вирізали санітарний обоз із пораненими повстанцями. Повстанська армія розпалася, її частини, рятуючись від переслідування, розійшлися в різних напрямках. Це був один із найкритичніших днів для махновців. Сам Махно, незважаючи на холод, без верхнього одягу, верхи на коні, утік у район Новоспасівки, куди разом із ним прибули 200 повстанців на чолі з Удовиченком та Галиною Кузьменко. Бачачи розгром своєї армії, Махно думає про перехід у підпілля та про розпуск армії. Однак через кілька днів махновці відновили свій бойовий дух, бо до загону Махна приєднався загін Білаша та частина повстанців, що розбіглися після бою.

Незабаром махновці роззброїли кавдивізіон та 5 полків, захопивши багато коней, 35 кулеметів і 20 гармат, а також полонивши 5 тис. червоноармійців. Тисяча полонених перейшла до Махна, 4 тис. полонених були роззброєні, з них були зняті шинелі й чоботи. Загони Удовиченка та Білаша залишилися під Бердянськом, а Махно 23 лютого знову спробував захопити Гуляйполе, але і ця спроба була відбита червоною залогою.

Після невдачі біля Гуляйполя Махно попрямував на Захід, рухаючись лише йому самому відомими шляхами й знищуючи місцеві гарнізони та радянські установи. Махновці по льоду переправляються через Дніпро на Правобережжя, прямуючи до Херсона, в районі якого, за відомостями батька, спалахнуло селянське повстання. Але в дніпровських плавнях зустрів Махна лише невеликий (150 людей) загін Павловського, який приєднався до махновців. На Правобережжі Махно наштовхнувся на частини 45-ї дивізії, яка нав’язала йому важкий бій. Кілька разів, щоб відірватися від переслідування, махновці переходять Дніпро по льоду з берега на берег. Махно повертається на Лівобережжя і прямує до Генічеська, поблизу якого діяла мелітопольська група махновців Куриленка (250 шабель). Біля Апостолового махновці захопили панцерний потяг червоних, розгромили кавбригаду, яка влаштувалася на відпочинок. Причому махновці захопили увесь штаб кавбригади разом з командиром та кулеметами.

Радянське командування розробило новий план ліквідації Махна. Вирішено було влаштувати пастку для повстанців між Азовським морем та озером Молочним, втиснувши їх сюди і скинувши в море. Для здійснення цього плану червоні відкрили махновцям шлях до моря і зачинили пастку з півночі частинами армії Будьоного, 30-ї, 4-ї дивізій. За пересуванням махновців слідкували аероплани, скидаючи на колони повстанців бомби. Махновці були загнані в «мішок» біля озера Молочного. Надії перейти озеро по льоду не справдилися, бо кілька тачанок провалилися під тонкий лід. Здавалося, це був кінець. Але... Ось як сам Махно згадував ті події: «Біля Мелітополя комуністичне командування влаштувало мені пастку... Тому мені самому довелося сісти на коня і керувати маневром бою. Я ухилився від бою з одною частиною, іншу своїми розвідувальними частинами змусив стояти розгорнутим фронтом в очікуванні бою і цим часом здійснив перехід у 60 верст, розбив на світанку третю частину більшовиків, що стояла біля Молочного озера, та Азовським морем вийшов на простір у районі Верхнього Токмака».

Розбивши загорожі червоних, махновці вузькою і довгою стрілкою (22 версти