Читати книгу - "Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Плащ, капюшоник, черевики й рукавички внесли багато потіхи та дали Лідочці справжнє тепло.
Розділ VІСрібний перстеник
Ще одна весна. І знову задрижала земля: наступали большевики.
Перед Стрільчуками постало важке питання: що робити? Тяжкі переживання недавніх большевицьких часів не віщували нічого доброго: коли не вспіли знищити тоді, то знищать тепер. Віра дивилася з журбою на помарніле обличчя чоловіка. Одного дня вирішували лишатися, бо куди ж тягнутися в незнане? Зараз же наступного дня рішення змінялося: тривожні вісті, що їх хтось приніс із утікачів зі сходу, голосили неминучу загладу. Виходили на вулиці, дивилися на тих, що втікали і розпитували. Діставали одну многозначну відповідь: душу спасаю. Вони бо не мали ніякого майна, але по їхні душі посягала кривава й страшна рука. І знову обдумували: — Алеж Юрко на заході! І коли залишаться, то мабуть раз на завжди втратять зв'язок з ним.
Це й допомогло Стрільчукам вирішити справу.
Але що зробити з Лідочкою і Бицьом? І знову з журбою дивилися обоє Стрільчуки на тих два життя, що сплелися з їхнім.
* * *Весна не боїться війни.
Могутні каштани перед будинком сліпих пишалися молодим соковитим листям, і вже на зелених свічах появилися біло-рожеві квіти. Відкілясь долітали пахощі розцвілого саду.
Віра клячала біля Лідочки, кінчаючи її одягати. Яснозелена шовкова суконка клалася пишними хвилями довкола дівчинки.
— Твоя суконочка прегарна і ти в ній виглядаєш як княжна з казки.
Голос у Віри задрижав.
— Якого вона кольору, мамусю?
— Вона зелена — така, як травичка на весні, і на ній є китички квіточок таких рожевих, як сонечко, і стрічки ще рожевіші, ще тепліші.
Лідочка доторкала пальчиками суконочку, гладила її шовк, промацувала китички рожечок і оксамитні бордові стрічки; на її личку появилася ледве вловима усмішка.
— Яка гарна суконочка! Вона така шовкова, як твій Бицьо!
Усмішка зараз же меркла — дитина не могла бачити суконочки і вона здавалася їй така байдужа як кожна інша.
Віра наклала їй на руку срібний браслет і на пальчик наложила срібний перстеник, їх вона казала переробити з своїх прикрас І достосувати до тоненьких ручок дитини.
— Знаєш, то такий перстеник. Він із срібла. Я привезла його колись з далеких країн. Я хотіла б, щоб ти його не загубила. Щоб він був у тебе на пальчику завжди і щоб ти, як доторкнеш його, нагадувала собі мене.
Вона сіла на стільці, Лідочка оперла лікті на її колінах, підборіддя підперла ручками і дивлячись кудись у невідоме, сказала:
— Знову прийдуть большевики… — сестри нам казали…
— Так, Лідочко, я прийшла тобі сказати, що ми мусимо їхати зі Львова.
— О так, мамусю, їдь! Большевики злі люди, вони тебе убили б!
Дитина говорила як зріла людина, як така, що знає все і про все.
— Лідочко, я прийшла по тебе! Я хочу, щоб ти їхала зі мною.
Віра держала її обидві ручки в своїй руці і приклала їх до свого лиця.
Дівчинка похилила голову й сказала тихо:
— Я лишуся з дітьми. З Війолею.
Якраз діти збиралися йти до садка. Війоля підійшла до Лідочки і взяла її за руку. Зникла суконочка й перстеник. Були тільки два личка, притулені одне до одного і була ще і ще раз велика радість, що знову віднайшли одна одну в глибокій темряві. Ручки їхні сплелися тісно, наче б в страху, що знову хтось чи щось може їх розлучити.
— Ти не любиш мене… ти волієш Війолю…
— Бо Війоля така, як і я, і я з нею не нуджуся… і всі діти такі.
Йшли по сходах і дівчатка щось шепотом говорили одна до одної. Віра йшла за ними крок у крок. Вона — не належала до цього світу.
Садок купався в соковитій зелені й радувався весні. Тепле сонце лежало на доріжках, золотило пісок в загородці.
Обидві дівчатка переступили загородку й збиралися гратися на піску.
— Лідочко, я йду… я мушу йти…
Лідочка вже з-поза загородки наставила личко до поцілунку, так, як це звичайно робила.
— Я їду, Лідочко, їду дуже далеко.
Дівчинка хвилину думала. Чи уявляла собі може той далекий, страшний, незнайомий світ, куди кликала її прибрана мати? А може в її серденьку будилося вагання?
Але ні, ні! В ньому була одна-одинока і володіла неподільно: Війоля.
— їдь, а я лишуся з дітьми. — І повертаючись до Віри малою, худенькою спинкою, ще додала:
— Але приїдь скоро назад, бо мені буде жаль за тобою!
Шовкова яснозелена суконочка на землі. На колінах дівчинка держала відерце й сипала до нього пісок, що його нагортала горщиком. Пісок розсипався по подолку. Але коли вже відерце було повне, Лідочка передавала його Війолі і та
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота», після закриття браузера.