Читати книгу - "Село не люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Не треба пити…
Денис навіть таємницю відкрив:
— Ми у райцентрі джипа лишили, а в ньому два ящики коньяку. Зумисне лишили, — бреше, бо не казати ж, що на горбі нести не хотілося. — Ми приїхали село досліджувати, а не пити. До того ж, на поминках…
— Е-е-е, хлопці, тут ваша неправда, — татко їм. — Де ви таке в Україні бачили, щоб гості у хату, а хазяї пляшку не виставили? От ви Україну досліджуєте — то скажіть: є в Україні таке місце, де від гостей пляшки ховають?
Учені плечима знизали.
— Хіба по одній? — кажуть.
— По одній, по одній, дві за раз не наллю, — татко каже і вже наливає.
Пляшку справно прикінчили. Ще до того, як тарілки спорожніли. Спочатку Сашка пом'янули, потім за українську науку випили, третю — гості наполягли — за жінок. Потім — за хазяїв, потім…
— Давайте вип'ємо за Шанівку вашу чудесну, — підхопився Денис.
— Зара… — татко каже і нову пляшку дістає.
Гості захміліли і вже не просили хазяїв пісень співати. Денис одне зумів вимовити:
— А… де… — …спати будете? — здогадалася мамка. — Уже постелила. У вітальні на ліжку.
Гості попадали, а татко з мамкою надвір вийшли. І Катерина за ними.
— От ці городські, зовсім пити не вміють, — сказав татко і задимів цигаркою.
— Слабі, — погодилася мамка. — А як нам, Льончику, краще завтрашній день розпланувати?
— Поки проспляться, худобі дамо, корову подоїш. Я збігаю до Залусківського, відпрошуся, бо казав, щоб я кролями його зайнявся: тре' йому забити голів двадцять. На базар хтів везти. Катерина гостям сніданок організує. А потім лопати в руки — та на курган, — татко командує.
— Мо' я до школи? — Катерина питає.
— Яка там школа, — татко буркнув. — Цить мені з твоєю школою. Аби бігати сюди-туди, а потім дурного ліфчика просити. Ото й зароби на свій ліфчик.
— Ой, Льончику, ще наробиться дитина, — мамка зітхає.
— Ти мені, жінко, дурного не мели! — татко їй. — Чи хочеш, щоб воно ледачим виросло?!
— Таж мала ще… — мамка.
— Як ліфчики дурні, то й не мала, а як працювати — мала? — татко злиться.
— Та годі вже, — мамка й собі пихкає. — Ходімте краще спати!
— А де ви ляжете? — Катерина очима кліпає. — На вашому ж ліжку гості хропака задають.
— Підемо на солому в сарай, — мамка каже. — А ти тихесенько до своєї кімнатки йди.
— Мамо… Холодно вже. Та й сором, — Катерина їй. — Гості проснуться, запитають: а де, дівчино, твої батьки? І що мені казати? Що ви в соломі?
— А ти, доню, скажи… Мовляв, на дачі батьки ночують. Урожай стережуть, — мамка сміється.
— На якій іще дачі? — Катерина й собі сміється. — Де це в Шанівці дачі об'явилися… І з поля вже зібрали все чисто.
— А їм звідки знати? — мамка роз'яснює. — Вони ж городські…
Зранку Катерина тричі чайник на вогонь ставила. Усе хотілося їй одразу гостей гарячим чаєм пригостити. А вони знай собі сопуть. — І коли вони працюють? — не розуміла.
Татко з мамкою ще вдосвіта розбіглися, сама Катерина вже й води від криниці наносила, худобі дала, сніданок організувала. Навіть останні новини від Людки дізналася.
Біля криниці й зустрілися.
— Катька, то що за люди у вас? — питає Людка, і очі горять.
— Учені з міста. Пісні записують, у кургані ритися будуть.
— Пісні? — Людка аж підскочила. — То я прийду до вас? Можна? Я багато пісень знаю. У Миколи стільки касет накупила… Цілу торбу! І Руслана, і Біличка, і Могилевська. І Орбакайте, і ця… як її… Маша Распутіна.
— Вони старі народні пісні записують, — Катерина каже.
— Да? — Людка задумалася. — Ну, нічо’! Однаково прийду, бо ж так цікаво, аж дрижаки під колінками.
— Приходь, — Катерина їй. — А до школи не підеш?
— Не піду. Маманю понесло за село до покинутих будинків, веліла мені в хаті прибрати.
— До покинутих будинків? — Катерина питає. — А чого це?
— А ти не чула? — Людка їй. — Таж уночі дядько Роман великий будинок геть чисто спалив. Навіть Залусківський перехрестився, що вітру не було. Каже, був би вітер, спалило б Шанівку.
Людка озирнулася.
— Ти ж нікому?..
— Ні, — Катерина їй. — І добре. Піду я, а ввечері припруся до вас, — Людка підхопила повне відро, потягла до хати.
Катерина сиділа на кухні в кутку, спостерігала, як гості снідають.
«І що вони оце довбають ту яєшню півгодини?! — не розуміла. — Ще й ножа якогось біса їм треба… Мало того, що проспали майже до обіду, тепер до вечора снідати будуть. Коли ж ми до того кургану дійдемо?!» Ігор доїв, чашку з чаєм підсунув до себе.
— Ну, як тобі тут живеться, Катерино?
— Добре живеться, — каже Катерина з осторогою.
— А ви мух із кухні не виганяєте?
— Адже ж осінь, — Катерина всміхається.
— То й що? Ви їх перезимувати пустили?
— Восени мухи завжди злі. Та ви сидіть, я зараз їх рушником… — підхопилася.
— Не треба, — Денис каже. — А скажи… Ванни тільки у вас нема чи у всіх шанівців?
— А нащо ванна? — Катерина питає.
— Помитися, — Денис із іронією.
— Щоб помитися, води треба, а не ванни, — Катерина йому, а Ігор у сміх:
— Знову «техніка розриву»? — питає.
— Та зачекай, — Денис аж почервонів. — Ну, а туалет… От буде зима… І ти будеш надвір бігати? Змерзнеш.
— На ніч мамка відро в хату внесе, а вдень — не холодно.
— Добре. А телевізор? Є у вас телевізор?
— Чого ж, був, — Катерина каже. — Тільки зламався. — І ви не знаєте, що в країні відбувається. Так?
— А онде радіо, — Катерина знов осміхнулася — такими чудними гості їй здавалися. — А ще минулого року мені один татків знайомий плеєра подарував. Тільки… він теж зламався.
Тепер до Людки бігаю пісні слухати. Мені Ірина Білик дуже подобається.
— Краще сама заспівай пісню якусь. Твоя мама казала, що ти до пісень свої слова придумуєш, — Денис просить.
— Та я так зразу й не можу, — почервоніла Катерина.
— А давай я рядочок скажу, а ти продовжиш… А тут саме мамка з двору зайшла, бо вже все переробила, а чекати несила. Стала тихо у коридорі. «Ану, — думає, — послухаю, як донька гостей уразить». Денис мить подумав.
— Ой на горі два дубки…
Катерина голову опустила й шепоче:
…Люблять Катю парубки,
А Катрусі то не треба,
Заховай мя, люба нене.
Мамка брови звела, руку до грудей приклала. «Оце такої!» — вразилася.
Денис розсміявся.
— Дуже добре! Тільки чого ж таке сумне вигадуєш, Катрусю? А давай іще! Горіла сосна, палала…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.