Читати книгу - "Вершник без голови"

— А, он ви про кого! Про Моріса-мустангера, еге ж? Ну, то ви не дуже помилилися, назвавши його джентльменом, хоч далеко не кожного мустангера можна так назвати і далеко не кожен на це заслуговує. Але цей таки справді джентльмен від голови до п'ят — і родом, і вихованням, і поводженням, — дарма що він усього-на-всього ловець коней та ще й ірландець.

Коли Луїза Пойндекстер почула ці слова, що так збігалися з її власною думкою, в очах її зблиснули радісні вогники.

— Та мушу сказати вам щиро, — вів далі мисливець, і його видимо непокоїв якийсь сумнів, — цей хлопець не з тих, до кого можна виявити отаку гостинність із других рук. Колись у нас на Міссісіпі казали: «Гордий, як Пойндекстер», — то оце й він такий. Ви мені пробачте, міс Луїзо, що в мене це вихопилось. Я просто забув, що розмовляю з однією із Пойндекстерів, — може, й не з найгордішою, та вже напевне з найгарнішою із цього роду.

— Ой, містере Стампе! Хоч би ви що мені сказали, я не ображуся. Ви ж добре знаєте, що я просто не можу образитись на вас, нашого доброго старого велетня.

— Той, хто посмів би вас чимось образити, міс, був би гірший за найпослідущого карлика.

— Дякую, дякую! Я знаю ваше щире серце, вашу відданість. Може, колись, містере Стампе… може, колись, — ніби вагаючись, проте не маючи на думці нічого певного, мовила дівчина, — мені знадобиться ваша дружня допомога.

— Вам не доведеться її чекати, міс Пойндекстер, це вам обіцяє старий Зеб Стамп. І нехай його назвуть поганим тхором і підлим шакалом, коли він не стоятиме за вас до останнього подиху.

— Ще й ще раз дякую вам!.. Але ви хотіли щось сказати? Щось про гостинність із других рук?

— Атож.

— Ви мали на увазі…

— Я мав на увазі, що не буде пуття, коли я запрошу Моріса-мустангера випити чи попоїсти у вашому домі. Якщо цього не зробить ваш батько, хлопчина ні до чого не доторкнеться й піде геть. Зрозумійте, міс Луїзо, він не з тих людей, яких пригощають у кухні.

Молода креолка відповіла не одразу. Здавалося, вона обмірковує якусь складну проблему, що цілком поглинула її думки.

— Гаразд, — мовила вона врешті, і тон її свідчив про те, що вона дійшла певного рішення. — Не турбуйтеся, містере Стампе. Вам не треба буде його пригощати. Ви тільки дайте мені знати, коли він приїде, — якщо тільки на той час ми не будемо за столом, бо тоді, звісно, він має зрозуміти, що ніхто не зможе вийти до нього. Ну, а якщо він з'явиться саме тоді, то ви вже затримайте його на деякий час, згода?

— Та певне ж, коли ви мене просите.

— Отже, домовились. Тільки дайте мені знати, що він прийшов. Я сама пригощу його.

— Ну, міс, коли це зробите ви, він напевне втратить апетит. Досить тільки глянути на вас, я вже не кажу — почути ваш ніжний голосочок, то й голодний вовк їсти не захоче. Он я й сам, коли приїхав сюди, ладен був сирого індика проковтнути, а тепер і думати про те забув. Хоч і місяць міг би жити без їжі.

У відповідь на таке очевидне перебільшення дівчина дзвінко засміялась і показала на протилежний бік патіо, де з дверей кухні саме вийшла її служниця з тацею в руках, а за нею — Плутон, ще з більшою і важчою тацею.

— Любий ви наш велетню! — з удаваним докором відказала вона. — Нізащо не повірю, ніби у вас пропав апетит. Онде йдуть Плутон і Флорінда. З тим, що вони несуть, вам буде куди веселіше, ніж зі мною. Отож я залишаю вас утішатися всім тим. До побачення, Зебе, до побачення, або, як кажуть тутешні люди, hasta luego![34]

Весело промовивши ці слова, Луїза Пойндекстер з безтурботним виглядом перейшла веранду і, тільки коли залишилася сама-одна у своїй кімнаті, дала волю поважнішим думкам, що прохоплювались у вимовлених пошепки, сповнених прихованого змісту словах:

— Це моя доля, я відчуваю… я знаю! Я боюся її, але не маю сили уникнути… Не маю сили, не можу, не хочу!

Розділ XII

ПРИБОРКАННЯ ДИКОЇ ЛОШИЦІ

Чи не найприємніша частина мексиканського будинку — та, де за підлогу править дах, а за стелю небо, — так звана асотея. За гарної погоди — а в цьому сонячному краю вона завжди гарна — асотеї віддають перевагу перед вітальнею, а надто в пообідні години, коли сонце забарвлює в рожевий колір укриті снігом вершини гір Орісаба, Попокатепетль, Толука та «Сестер-близнят», коли п'янкі херес і мадера збуджують уяву синів та дочок Андалусії, нащадків конкістадорів, і вони піднімаються на дахи своїх осель окинути оком уславлені землі, завойовані їхніми предками.

О цій порь мексиканський кабальєро у прикрашеному вишивкою вбранні хизується своїм пишним виглядом перед якоюсь сеньйоритою, пахкаючи їй в обличчя димом своєї сигари. О цій порі чорноока красуня прихильно слухає палкий шепіт закоханого, чи, може, тільки вдає, ніби слухає, а сама, тамуючи біль серця, крадькома позирає на далеку гасієнду, де живе той, кого вона вірно любить.

Цей приємний звичай — бавити надвечірні години на асотеї — залюбки наслідують і всі ті, кому випало оселитись у мексиканських будинках. Звісна річ, не була винятком і родина луїзіанського плантатора.

От і того вечора, залишивши їдальню, і господарі й гості зібрались не у вітальні, а на даху, і призахідне сонце кидало своє скісне проміння на таке жваве й таке вишукане товариство, яке навряд чи й ступало колись на асотею Каса-дель-Корво. Гості прогулювалися по викладеній різноколірними плитками підлозі, збивалися в окремі купки або стояли біля парапету, звернувши очі на розлогу рівнину, — стільки прекрасних жінок і гожих чоловіків не збиралося тут навіть тоді, коли попередній господар приймав у себе околишніх ідальго[35] щонайблакитнішої крові в усій Коауїлі й Техасі.

Товариство, що з'їхалося привітати Вудлі Пойндек-стера у його новому техаському маєтку, теж могло пишатися своєю родовитістю. То був цвіт довколишніх поселень, і не тільки тих, що розкинулись по берегах Леони, а й більш віддалених. Гості з Гонсалеса, з Кастровілла й навіть із Сан-Антошо — давні знайомі плантатора, що, як і він, переселилися до південно-західного Техасу, — і декотрі з них проїхали верхи більш як сто миль, щоб побувати на його першому великому «прийомі».