Читати книгу - "Вершник без голови"

— Богом присягаюся, міс Луїзо! — нарешті здобувся він на слово. — Коли я бачив вас на Міссісіпі, я думав, що ви найчарівніше створіння на землі. Та тепер бачу, що ви найчарівніша не тільки на землі, а й на небі. От побий мене грім!

Старий мисливець не дуже й перебільшував. Свіжа після туалету, із щойно зачесаними й ще не торкнутими сонцем і вітром лискучими косами та розрум'янілими від холодної води щоками, в легкій, напівпрозорій сукні з білого індійського мусліну, що гарно облягала її струнку постать, Луїза Пойндекстер справді-таки могла б правити за взірець чарівності, коли й не на небі, то на землі — без сумніву.

— Побий мене грім! — знову вигукнув мисливець. — Мені на віку траплялося бачити жінок, яких я мав за красунь, та й моя небіжчиця була доволі гожа з себе, коли я тільки-но запізнався з нею в Кентуккі, таки справді гожа. Але ось що я скажу, міс Луїзо: якби взяти в кожної з тих жінок найкраще, що в них було, й скласти докупи, то все одно не вийшло б і тисячної частки такого ангела, як ви.

— Ай-ай-ай! Містере Стампе, містере Стампе, і це ви отаке кажете?! Я бачу, ви стали тут у Техасі справжнім кавалером. Коли так піде й далі, глядіть, щоб ви не втратили своє прямодушності. Тепер я вже таки певна, що вам треба добре випити… Поквапся там, Флоріндо!.. и, здається, сказали, що найкраще вам смакує віскі?

— Коли й не сказав, то подумав, а це майже те саме. Ваша правда, міс, віскі смакує мені краще за всі ті заморські вина, і як я вже десь на нього натраплю, то ніколи не промину нагоди. Щодо цього Техас мене анітрохи не змінив.

— Мас' Стампе, ви розводите віскі водою? — спитала Флорінда, виходячи із склянкою, до половини наповненою «Мононгахілою».

— Ні, дівчино. На біса мені вода! Досить з мене тієї, що я випив зранку, поки їхав сюди. Цілісінький день не брав у рот справжнього питва, навіть і не нюхав.

— Любий містере Стампе! Невже отак і питимете? Воно ж обпече вам горло. Може, дати трохи меду чи цукру?

— Тільки зіпсувати питво, міс. Воно солодке й без присмак, особливо коли зазирнеш у склянку. Ось зараз побачите, як я його п'ю. Ану, покуштуємо!

Старий мисливець підніс склянку до рота і, зробивши три великих і четвертий маленький ковтки, віддав її порожню Флорінді. А тоді лунко зацмокав губами, майже заглушивши вражені вигуки, що водночас вихопились у молодої господині та її служниці.

— Ви казали, обпече? Аж ніяк. Воно тільки змастило мені горлянку, так що я можу тепер побалакати з вашим батьком про те, задля чого приїхав, — про отого плямистого мустанга.

— Ой, справді! Я зовсім забула… Та ні, не те щоб забула, просто думала, ви ще не встигли дізнатися. А що, в якісь новини про того красеня?

— Красеня — це добре сказано. Так воно і є. А ще краще буде сказати — красуню.

— Що ви маєте на увазі?

— Цей мустанг — вона. Лошиця.

— А-а, так… То, кажете, ви чули про неї щось нове після того, як були в нас минулого разу?

— І чув, і бачив її, і руками торкався.

— Он як?

- її вже зловлено.

— Справді? Яка приємна новина! Я буду страшенно рада побачити цю красуню й проїхатись на ній верхи. Відколи ми в Техасі, я ще не мала жодного пристойного коня. Тато пообіцяв, що купить мені цього мустанга за будь-яку ціну. А хто ж той щасливчик, якому так поталанило?

— Ви питаєте, хто зловив лошицю?

— Атож. Хто він?

— Ну звісно, що мустангер.

— Мустангер?

— Еге ж, та ще такий, що куди до нього всім у цій прерії. Ні їздити верхи ніхто не годен, як він, ні ласо кидати. Що там ті хвалені мексиканці! Я ще не бачив жодного мексиканця, що так добре справлявся б з кіньми, як цей молодик. А тим часом у ньому нема й краплиночки мексиканської крові, так само, як і в мені.

— Як його звуть?

— Та, бачте, прізвища його я ніколи не чув, а ім'я знаю — Моріс. Тут, у форті, його звуть Морісом-мустангером.

Старий мисливець був не такий спостережливий, щоб помітити, з яким жадібним інтересом поставлено це запитання. Не помітив він і того, як спалахнули Луїзині щоки, коли вона почула його відповідь.

Але ні те, ні те не пройшло повз увагу Флорінди.

— Ой, панночко Лу! — вигукнула вона. — Та чи ж не так звати й хороброго молодого джентльмена, того, що врятував нас отоді в чорній прерії?

— Атож, Богом присягаюся! — підтвердив мисливець, так що молодій господині не довелося відповідати на це запитання. — Тепер і я згадав, він розказував мені про цю пригоду сьогодні ж таки вранці, перед тим як ми вирушили. Оце ж він і є. Той самий хлопчина, що зловив плямисту лошичку і вже веде її сюди разом з десятком інших мустангів. Вони мають бути тут ще до смерку. А я чимдуж прискакав на своїй старій худобині попередити про це вашого батька, щоб він не проґавив нагоди. Бо як про ту плямисту провідають тут в околиці, то, гляди, хтось ще й перехопить, я ж знаю, як воно буває. Отож і подумав про вас, міс Луїзо, — ви ж бо так захотіли її мати, коли я вам про неї сказав. Ну, а тепер можете не турбуватися — вона буде ваша, старий Зеб Стамп ручиться за це.

— Ой, містере Стампе, який же ви добрий! Я дуже, дуже вдячна вам. А тепер пробачте, я мушу на хвилинку вас залишити. Батько от-от повернеться. У нас сьогодні званий обід, і мені доведеться приймати страшенно багато гостей. Флоріндо, подбай, щоб містера Стампа нагодували. Іди зараз же, дівчино, не барися… І ще ось що, містере Стампе, — провадила молода господиня, підступивши ближче до мисливця й стишивши голос. — Якщо той… молодий джентльмен з'явиться, коли в нас будуть гості, — а він же з ними, певно, не знайомий, — то чи не подбаєте ви, щоб його не обминули увагою? Тут у нас на веранді буде вино і все таке інше… Ви мене розумієте, любий містере Стампе?

— Побий мене грім, міс Луїзо, ні! Цебто не зовсім. Щодо питва і всякого такого іншого я розумію. А от що то за молодий джентльмен, про котрого ви говорите, аж ніяк не доберу.