Читати книгу - "Брати Лев'яче Серце"

Тенгіл обіцяв білих коней і тим, хто виказуватиме, де схована зброя.

— От же йолоп, — сказав Матіас. — Невже він сподівається знайти в Шипшиновій Долині хоч одного зрадника?

— Ні, тільки у Вишневій Долині є зрадник, — гірко мовив Юнатан.

Так, я знав, що поруч зі мною бородатий, у лахмітті, йде Юнатан, хоч мені й досі ніяк не вірилось, що це він.

— Йоссі не довелося спізнати тієї жорстокості й гніту, що спізнали ми, — сказав Матіас, — а то б він нізащо не робив того, що робить.

— Цікаво, як там Софія, — мовив Юнатан. — І дуже мені хотілося б знати, чи долетіла до неї Б’янка.

— Маймо надію, що долетіла, — сказав Матіас. — І що Софія вже вгамувала Йоссі.

Біля Матіасової хати ми побачили Гладкого Додіра. Він простягся на траві і грав у кості з трьома іншими вояками. Мабуть, вони мали вільний день, бо пролежали під кущами шипшини аж до вечора, нам їх було видно з вікна. Вони грали в кості, їли свинину й пили пиво, якого принесли з майдану ціле відро. Згодом вони кинули. грати в кості, вже тільки їли й пили. Тоді кинули їсти, лише пили. А потім уже не робили нічого, лише лазили під кущами шипшини, мов жуки. Нарешті всі четверо поснули.

їхні шоломи та плащі лежали на траві, де вони їх поскидали, бо кому приємно було б такого теплого дня пити пиво в товстому вовняному плащі!

— Якби про це довідався Тенгіл, то залив би їм сала за шкуру, — сказав Юнатан.

Він вийшов надвір, і не встиг я ще стривожитись за нього, як він вернувся з плащем і шоломом.

— Навіщо тобі ця погань? — спитав Матіас.

— Я ще не знаю, — відповів Юнатан. — Але, може, й знадобиться.

Він скинув із себе лахміття, відірвав бороду, надяг плаща та шолом, і перед нами з’явився страшний Тенгілів вояк. Матіас аж затремтів і попросив його задля безпеки віднести ту погань у сховок. Юнатан так і зробив.

Потім ми лягли й проспали до вечора, тому я не чув, що було, коли Гладкий Додір та його приятелі прокинулись і почали з’ясовувати, чий шолом і чий плащ зникли.

Опісля Матіас розповів нам, що він також заснув, та скоро прокинувся й чув у шипшинових кущах крик і лайку.

Вночі ми знов копали підземний хід.

— Ще три ночі — і скінчимо, — сказав Юнатан.

— А тоді що? — спитав я.

— Тоді я виберуся звідси, — відповів він. — Може, мені не пощастить, але принаймні треба спробувати. Я мушу звільнити Урвара.

— Тільки разом зі мною, — сказав я. — Більше я без тебе не залишусь. Куди підеш ти, туди й я.

Юнатан довго дивився на мене, потім сказав:

— Гаразд, якщо ти так хочеш, то я також хочу.

11

Мабуть, стільки м’яса й пива підохотило Тенгілових вояків, та й двадцятеро білих коней були для них доброю принадою. Бо тепер вони взялися запекло шукати Юнатана. А останнім часом нишпорили з ранку до вечора в кожному дворі і в кожному кутку. Юнатанові майже весь час доводилось сидіти в сховку, він мало не задихнувся там.

Ведер і Кадер їздили по селищі й зачитували відозву про мого брата. Один раз мені також випала нагода послухати, як вони торочили «про Тенгілового ворога Юнатана Лев’яче Серце, що злочинно перебрався через мур і десь ховається й досі в Шипшиновій Долині». Вони так описували його зовнішній вигляд: «Незвичайно вродливий юнак з русявим чубом і блакитними очима, високий, стрункий». Мабуть, так змалював його Йоссі.

Далі вони знов нагадували про смертну кару тому, хто переховує Юнатана, і про винагороду тому, хто викаже його сховок.

Поки Ведер і Кадер їздили по селищі й оголошували братові прикмети, мешканці Шипшинової Долини приходили до Матіаса попрощатися з Юнатаном і подякувати йому за все, що він для них зробив. Виявилося, багато більше, ніж мені було відомо.

— Ми тебе ніколи не забудемо, — казали вони із сльозами на очах і приносили йому хліб, хоч і самі майже голодували.

— Тобі потрібен хліб, бо дорога твоя важка й небезпечна, — казали вони і квапливо йшли, щоб устигнути ще раз послухати Ведера й Кадера — задля розваги.

Навідались вояки й до Матіаса. Коли вони зайшли, я сидів у кухні на стільці і з ляку аж помертвів. Але Матіас не втратив мужності.

— Чого ви шукаєте? — спитав він. — Того Юнатана Лев’ячого Серця взагалі, мабуть, немає. Ви його вигадали, щоб ходити по хатах і робити людям розгардіяш.

Тенгілові вояки й справді зробили в хаті розгардіяш. Вони почали з кімнати, скидали на підлогу постіль з ліжка, тоді заходилися нишпорити в шафі й теж повикидали з неї все — з дурного розуму. Невже вони думали, що Юнатан міг сидіти в шафі?

— Може, заглянете в нічний горщик? — поглузував Матіас.

Вояки розсердилися.

Потім вони перейшли до кухні й накинулись на скриню. Я сидів на стільці й відчував, як у мені здіймається ненависть. Адже саме цього вечора ми з Юнатаном мали залишити долину! Я подумав: якщо вони зараз знайдуть Юнатана, я не знаю, що зроблю. Невже Юнатана спіймають, коли він от-от має покинути долину? Ні, цього не повинно статися!

Матіас напхав у скриню старого одягу, вовни і різного дрантя, щоб з комірчини не чути було ніяких звуків, і вояки все те викидали додолу.

А тоді… Мені захотілось крикнути так, щоб попадали стіни, бо один вояк уперся плечем у скриню й почав відсувати її вбік. Але в мене раптом не стало голосу. Я наче закам’янів на стільці, тільки ненавидів того вояка лютою ненавистю, ненавидів усе в ньому, грубі руки, потилицю й бородавку на лобі. Я ненавидів його, бо знав: зараз він побачить дверці до сховку і Юнатанові буде кінець.

Та крик однаково пролунав.

— Дивіться, горимо! — закричав Матіас. — Це Тенгіл наказав вам розпалювати в хатах пожежі?

Не знаю, як це сталося, але він не брехав. На підлозі шпарко горіла вовна, і вояки заходились гасити полум’я. Вони затоптували його, збивали руками, метушились, лаялись, а врешті перевернули на нього діжку з водою. Вогонь погас, не дуже довго й погорівши. Та Матіас не вгавав і далі люто кричав на вояків:

— Ви що, з глузду з’їхали? Хіба можна кидати