Читати книгу - "Носороги"

Беранже. Я у захваті від тебе, Дезі. Я обожнюю тебе.

Дезі. Коли ти мене краще знатимеш, то, мабуть, уже не скажеш такого.

Беранже. Ти варта того, щоб пізнавати тебе, така гарна, така прекрасна!

Знову чути, як ідуть носороги.

Надто коли з ними порівняти… (Рукою показує на вікно). Скажеш, що це не комплімент, але вони ще виразніш окреслюють твою красу…

Дезі. А ти сьогодні добре поводився? Не пив коньяку?

Беранже. Так, так, я сьогодні слухняний.

Дезі. Це правда?

Беранже. Авжеж, запевняю тебе.

Дезі. Тобі можна вірити?

Беранже (трохи збентежено). Ох! Так, вір мені, вір.

Дезі. Тоді можеш трошки випити. Це піднесе твій дух.

Беранже схоплюється бігти.

Сиди, мій коханий. Де пляшка?

Беранже (показуючи місце). Он там, на столику.

Дезі (йде до столика, бере чарку й пляшку). А ти добре її заховав.

Беранже. Щоб зайвої спокуси не було.

Дезі (наливає трохи в чарку й простягає Беранже). А ти й справді добре поводишся. Вже є поступ.

Беранже. З тобою буде ще більший.

Дезі (простягаючи склянку). Тримай, це твоя нагорода.

Беранже (випиває одним духом). Дякую. (Знову підставляє чарку).

Дезі. Ет! Ні, мій любий. Досить на сьогодні. (Забирає в Беранже чарку й разом із пляшкою відносить на столик). Я не хочу, щоб тобі від нього було погано. (Повертається до Беранже). Ну, як твоя голова?

Беранже. Кохана моя, набагато ліпше.

Дезі. Тоді ми знімемо цю пов’язку. Вона не личить тобі.

Беранже. Ох! Ні, не чіпай!

Дезі. Але ж її треба зняти.

Беранже. Я боюся, що під нею щось є.

Дезі (знімаючи пов’язку, не зважаючи на заперечення Беранже). Завжди якісь страхи, завжди чорні думки. Бачиш, тут нічого нема. Лоб у тебе гладенький.

Беранже (помацавши чоло). Справді, ти мене звільняєш від комплексів.

Дезі цілує Беранже в чоло.

Що б я робив без тебе?

Дезі. Я вже ніколи не залишу тебе самого.

Беранже. З тобою я вже не знатиму страху.

Дезі. Я відганятиму його.

Беранже. Ми будем удвох читати книжки. Я стану ерудитом.

Дезі. А найліпше, коли їх поменшає на вулицях, ми довго гулятимем.

Беранже. Так, узбережжям Сени, в Люксембурзький..

Дезі. І в зоологічний сад.

Беранже. Я буду сміливим і сильним. Я теж тебе боронитиму від усяких причеп.

Дезі. Тобі й боронити не доведеться. Любий, ми нікому не бажаємо зла, і нам теж ніхто лиха не зробить.

Беранже. Часом роблять зло й не прагнучи цього. Або ж дають йому поширитись. Ось дивись, ти не любила цього бідолаху, пана Папільйона. Але казати йому так прямо, що руки в нього шкарубкі, та ще й у той день, коли Беф став носорогом, мабуть, не слід було.

Дезі. Але вони й насправді такі.

Беранже. Звичайно, кохана. Проте ти могла б зауважити йому не так брутально, якось делікатніше. Він був уражений.

Дезі. Ти гадаєш?

Беранже. В нього є самолюбство, і він цього не виказав. Але, певне, в душі він образився. І це прискорило його рішення. Може, ти б урятувала одну душу!

Дезі. Я не могла передбачити того, що станеться з ним. Він був неґречний.

Беранже. А я собі завжди дорікатиму, що не був лагідніший із Жаном. Я ніколи не міг довести йому, наскільки вірна й віддана моя дружба. Я був надто нетолерантний до нього.

Дезі. Не мордуй себе. Однак ти робив усе, що міг. А неможливе не робиться. Навіщо ці гризоти? Не думай уже про всіх тих людей. Забудь їх. Годі цих прикрих спогадів.

Беранже. Але я все це бачу, все чую. Ці спогади — реальність.

Дезі. Я й не гадала, що ти такий реаліст, уважала тебе поетичнішим. В тебе що, уяви нема? Є багато реальностей! Вибери ту, яка тобі підходить. Поринай в уявне.

Беранже. Добре тобі говорити!

Дезі. Хіба тобі мало мене?

Беранже. О ні, цілком досить!

Дезі. Ти отим своїм сумлінням усе тільки псуєш! Мабуть, за нами всіма є провини. Проте і в тебе, і в мене їх менше, ніж у багатьох інших.

Беранже. Ти справді так уважаєш?

Дезі. Ми відносно кращі, ніж більшість людей. У нас є доброта.

Беранже. Таки правда, ти добра, і я добрий. Таки правда.

Дезі. Тоді ми маємо право жити. Це навіть наш обов’язок — удвох, без нікого — бути щасливими, незважаючи ні на що. Винність — небезпечний симптом. Це ознака недоброчесності.

Беранже. Ох! Авжеж, це може привести до такого… (Показує пальцем на вікна, під якими ходять носороги, на стіну в глибині, де з’являється носорожача голова).… Чимало з них почали саме з цього!

Дезі. Спробуймо надалі не почувати себе винними.

Беранже. Яка ти розумна, радість моя, богине, сонечко… Я з тобою, еге ж? Ніхто не розлучить нас. Є наше кохання, це єдина істина. Ніхто не має права і ніхто не може відібрати наше щастя, еге ж?

Чути, як дзвонить телефон.

Хто б це був?

Дезі (передчуваючи щось). Не бери трубку!..

Беранже. Чому?

Дезі. Я не знаю. Так, мабуть, краще.

Беранже. Може, це пан Папільйон, Ботар або Жан, може, Дудар, які хочуть сповістити, що змінили своє рішення. Бо ти ж сама казала, що це в них тільки минущий порив!

Дезі. Не думаю. Вони не могли так швидко відкинутись. У них часу на роздуми не було. Вони завершать свій дослід.

Беранже. Може, це уряд, який щось робить і просить нашої допомоги у своїх заходах.

Дезі. Я б украй здивувалась.

Знову дзеленчить телефон.

Беранже. Справді, так, я впізнав, це дзвонять з уряду. Один довгий дзвінок! Я мушу відповісти на їхній заклик. Це не може бути хтось інший. (Бере трубку). Алло?

Замість відповіді з трубки чути ревіння.

Ти чуєш? Вони ревуть! Послухай!

Дезі прикладає трубку до вуха, відсахується й швидко кладе її.

Дезі (перелякано). Що там сталося?

Беранже. Вони тепер жартують із нами.

Дезі. Лихі жарти.

Беранже. Бачиш, я ж тобі казав!

Дезі. Ти мені нічого не казав!

Беранже. Я цього чекав, я передбачав.

Дезі. Ти взагалі нічого не передбачив. Ти ніколи нічого не міг передбачити. Ти не вгадав подій, а вони вже настали.

Беранже. О! Так, я передбачив, я передбачив.

Дезі. А вони не ласкаві. Вони злі. Не люблю, коли з мене глузують.

Беранже. Вони не зважаться глузувати з тебе. Це вони з мене глузують.

Дезі. Якщо я з тобою, зрозуміло, на чиєму я боці. Це їхня помста. Але