Читати книгу - "Чарівник Країни Оз"

Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.

16. Магічна майстерність великого пройдисвіта

Зранку Страшило сказав друзям:

— Привітайте мене. Я йду до Оза отримати мізки. Нарешті я стану як усі люди!

— Ти мені подобався і таким, — зізналася Дороті.

— Ти добра дівчинка. Та що ти скажеш, коли почуєш чудові ідеї, народжені моїм новим мозком?

Страшило весело попрощався із друзями і, пританцьовуючи від нетерплячки, подався до тронної зали. Він постукав у двері, й Оз гукнув:

— Заходьте!

Коли Страшило зайшов, то побачив, що старигань сидить біля вікна, замислившись.

— Я прийшов по мозок, — невпевнено нагадав Страшило.

— А, сідайте, будь ласка, — запросив Оз. — Перепрошую, але мені доведеться зняти з вас голову, щоб добряче напхати її мозком.

— Давайте, давайте, — сказав Страшило. — Я не маю нічого проти, заради мозку я готовий трошки пожити і зовсім без голови.

Оз зняв зі Страшила голову й висипав із неї солому. Потім він попрямував до задньої кімнати, звідки повернувся з міркою висівок і величенькою торбою голок і шпильок. Він усе це добре перемішав, тоді набив новою сумішшю голову Страшила та додав ще соломи, щоб мозок був там, де йому належить бути. Потім приладнав голову на місце.

— Ви будете не просто розумною людиною, але навіть людиною з гострим розумом, — пообіцяв він Страшилу, — бо голова у вас напхана гострими предметами.

Страшило від душі подякував Озу за здійснення його найбільшої мрії і в чудовому настрої, гордий собою і своїми новими мізками, повернувся до друзів.

Дороті з цікавістю почала придивлятися до нього. Голова Страшила помітно побільшала від надміру мозку.

— Як ти почуваєшся? — запитала дівчинка.

— У мене зараз напад мудрості, — відповів він. — Коли я трошки звикну до нового мозку, ви не знатимете людини, мудрішої за мене в Країні Оз.

— А що це таке стирчить у тебе з голови? Невже шпильки та голки? — поцікавився Залізний Лісоруб.

— Це доказ його гострого розуму, — пояснив Лев.

— Тепер я піду до Оза по серце, — з надією повідомив Лісоруб.

Він підійшов до дверей тронної зали і постукав.

— Заходьте, — гукнув Оз, і Залізний Лісоруб зайшов зі словами:

— Я прийшов по своє серце.

— Чудово, — промовив чоловічок. — Та мені доведеться зробити у ваших грудях отвір, щоби вставити серце. Сподіваюся, ця операція вам не зашкодить.

— Не страшно, — запевнив Лісоруб, — я нічого не відчую.

Тоді Оз узяв інструменти і пробив у лівій частині грудей Лісоруба невеликий квадратний отвір. Потім він дістав із ящика красиве серце із червоного шовку, напхане тирсою.

— Правда, чудове? — запитав він.

— О, звісно! — щиро погодився Лісоруб. — Та чи добре це серце?

— Добрішого не буває, — сказав Оз, вставив серце в груди Лісоруба і залатав дірку. — Тепер у вас є серце, — мовив він, — яким могла би пишатися кожна людина. Вибачте, що прикрасив ваші груди латкою, але іншого способу вставити серце у мене не було.

— Латка — не біда! — вигукнув щасливий Лісоруб. — Ви дуже добра людина, і я ніколи не забуду того, що ви для мене зробили.

— Нема за що дякувати, — скромно відповів Оз.

Лісоруб повернувся до друзів, і вони від усієї душі привітали його.

Прийшла черга Лякливого Лева. Він підійшов до дверей тронної зали й постукав.

— Заходьте, — відгукнувся Оз.

— Я по хоробрість, — нагадав Лев, коли увійшов.

— Чудово, — сказав чоловічок. — Зараз ви її отримаєте.

Оз підійшов до буфета, піднявся навшпиньки, дістав із верхньої полиці зелену квадратну пляшку, її вміст налив у гарний різьблений золотаво-зелений таріль. Він поставив посудину перед Лякливим Левом, а той підозріло обнюхав рідину.

— Пийте! — наказав Оз.

— Що це? — недовірливо запитав Лев.

— Хоробрість. Точніше, стане хоробрістю, коли ви вип'єте ці ліки. Адже хоробрість — це наша внутрішня властивість. Раджу вам випити не зволікаючи.

Лев не примусив себе просити вдруге. Він одразу ж вихлебтав рідину з тареля.

— Ну, як почуваєтесь? — поцікавився Оз.

— Я сповнений хоробрості, — відповів Лев і весело помчав до друзів, щоб поділитися своєю радістю.

Коли Оз залишився сам, він хитро посміхнувся, радіючи, як вдало викрутився зі складної ситуації, коли дав Страшилу, Залізному Лісорубу й Лякливому Левові саме те, що вони хотіли від нього отримати.

«Ну, як після цього не бути дурисвітом? — міркував він. — Мене ж силоміць примусили робити те, що, як відомо, зробити неможливо! Годі й казати, мені було легко виконати бажання Страшила, Лісоруба й Лева, бо вони собі вигадали, ніби я всемогутній. Та щоб відправити Дороті до Канзасу, однієї уяви замало. А як це зробити, я не знаю!»

17. Повітряна куля

Три дні Дороті не отримувала від Оза жодних звісток. Це були дуже сумні дні для дівчинки, хоча її друзі раділи від душі. Страшило казав, що в його голові вирують дивовижні думки, але поділитися ними він не може, бо впевнений, що ніхто, крім нього, їх не здатен зрозуміти. Залізний Лісоруб розповідав, що, коли він блукає палацом, його серце гулко б'ється в грудях, і він уже встиг відчути, що воно значно більше здатне любити, ніж зроблене з плоті й крові. Лев заявив, що не боїться нікого на землі й із задоволенням прийняв би бій з армією людей або десятком розлючених калідасів.

Раділи всі, крім Дороті, яка ще сильніше, ніж до того, хотіла додому, в Канзас.

Четвертого дня, на її превелику радість, Оз погодився її прийняти, і, коли вона переступила поріг тронної зали, сказав:

— Сідай, будь ласка, дитинко. Здається, я вигадав, як тобі звідси вибратися.

— І повернутися додому в Канзас? — з надією запитала вона.

— Ну, про Канзас я нічого не можу обіцяти, — пробуркотів Оз, — бо не знаю, в який він бік. Та головне — перетнути Непрохідну