Читати книгу - "Шмагія"

Ледь Гонзалка вгледів чаклуна, статечно підтяг штани й опустився на коліна.

Ударився чолом об землю.

– Усе, що є, – виразно промовив він, не знаючи, що повторює слова Леонарда Швелера. – Все, що маю. До останньої краплі крові.

Поруч ридала маленька жінка, тримаючи за плече дівчинку літ шести.

– Не зрозумів, – щиро відгукнувся малефік, приймаючи квіти.

– Ось моє життя, – пояснив архіваріус і на підтвердження ще раз ударив чолом. – Воно ваше. Візьміть.

Юрба вибухнула оплесками.

– Е-е… колись пізніше. При нагоді…

– Ні. Зараз. Ви – велика людина, майстре чаклун. Ви – святий. Я образив вас біля річки, я підняв руку на безневинного юнака… А ви повернули мені дочку. У вашому мовчанні я почув дзвін надії. Іскро, цілуй руку благодійникові! Чуєш?!

Дівчинка підійшла до чаклуна та слухняно цмокнула його в долоню. Починаючи прозрівати, Андреа опустився навпочіпки. Погладив мовчазну крихітку по голівці, відчув під рукою пухнасте темне волосся.

– Ти де була?

– Гралася, – тихо відповіла дівчинка. Обличчя в Іскри було спокійне, вона вочевидь не відчувала за собою ніякої провини. – Я гралася з подружкою. А потім набридло, і я пішла обідати. Додому. Мама плаче, тато лається… А я гралася.

– Де ти гралася?

– У кущиках. Ми гралися в «двох змійок».

– Три дні поспіль?!

Дівчинка здивовано дивилася на чаклуна. Чесні оченятка. Здоровий колір обличчя. Схоже, Гонзалки всі на диво рожевощокі. Іскра не розуміла, про що її запитують, за що сварять. Гралася в «двох змійок». Пішла обідати. А дурні дорослі плачуть, кричать, метушаться… У долоні закололо так, що чаклун ледь не відсмикнув руку, ризикуючи злякати малу. На третину відкрив «вороняче баньши», марно вдивляючись.

Добряго Сусуне, вибав із лиха!

Чорний гар танув над дитиною. Ішов, розсипався пластівцями попелу, залишав жертву неушкодженою. Все гаразд. Це залишкові наслідки. Більше маленькій Іскрі нічого не загрожує. Доживе до ста літ і відійде, оточена риданнями правнуків. Навіть і не згадає про дрібну подію в дні свого дитинства. Але малефік знав лише одну пожежу, після якої залишається такий гар. Він ладен був заприсягтися, що вночі, в крайньому разі, сьогодні вранці, дівчинка ця вмерла злою смертю. І ладен був заприсягтися вдруге, що дитя, яке стояло перед ним, живісіньке.

Якщо ти бачив піднятих, помилка виключається.

«Історію скінчено, – думав Андреа, бездумно розкланюючись і вислуховуючи подяки на свою адресу. – Кінець. Завіса. Якби я був трубадуром, то не знав би, про що співати далі. Пропажа знайшлася, народ плеще, герой сяє в ореолі слави. Саме час почати нову історію. Без відриву від основної роботи…»

Він розумів, що початок нової історії – не за горами.

SPATIUM IV

Балада п’ятьох

(зі збірки «Перехрестя» Томаса Біннорі, барда-вигнанця)

На березі, де океан,

Води не чуть,

Медузи б’ються в піні там,

Бо не втечуть,

Не побажаю й ворогам

Цей жах відчуть.

У вічній тиші край води –

Століть вінець,

На кручі осторонь сидить

Палац-ченець,

І в більмах вікон назавзжди –

Пітьма.

Кінець.

У ніч мелодію-стрілу

Встроми, гобою,

Тут п’ять, поринувши в імлу,

Зійшлись з журбою –

Король і блазень, і чаклун,

І ми з тобою.

У кубках плюскотить вино –

Де кубки ці?

Сум у очах, як в річці дно,

Як ніж в руці,

І кожен знає, що темно,

Що ми – гравці.

Що скоро стане на поріг

Світанок-дід,

І буде тисяча доріг

На цілий світ,

І буде кожному свій рік,

І шлях, і слід.

І шторму шал, і неба скло,

І хмар гурти,

І воля буде, і полон,

Сад і пустир.

Хто блазень? Хто чаклун? Хто лорд?

Хто я? Хто ти?!

На березі мовчать віки,

Віки мовчать,

А сині хвилі в’ють вінки,

І небо вчать,

Чекаєм, долі боржники –

Чи прийде час?

CAPUT V

«Дарма надіятись на те, що блазнів цирковий вертеп від клопіт збереже…»

Відверто кажучи, купатися в незаслуженій славі довелося вперше. Біографія чаклуна, а особливо – тривале спілкування із Просперо Кольрауном, цьому не сприяли. Він поплескав дівчинку по плечі: тримайся, мовляв! Раптово згадав похід до відьми, лиходіїв на березі…

До речі, про дівчаток!

Ні, хтиві еманації лілльських панянок були тут ні до чого. Хоча дехто з юрби вже почав підозріло чмихати, а бугай Шишмар схопив за худий бочок стервозу Фержериту. Дивне розв’язання ситуації… Невже він настільки причавлений підбором благовірної? Звичайний мужик ще до застілля поліз би нагору, щоб напоротися на гвардію, котра вмирає, але не здається… Втім, хай їм грець: дівкам, мужикам, усім підряд.

Роздуми про дівчаток, що виникли в чаклуна, мали зовсім іншу властивість.

– Даруйте, пані та панове! Справи, знаєте, велять…. Сьогодні, з вашого дозволу, я збирався в цирк…

Невідомо, що подумали Швелери про малефіка, який проміняв їхнє світське товариство на дурнуватий намет із виродками. На щастя, думка спадкоємців Андре цікавила не більше, ніж вміст торбинок за щоками в сумчастого тушкана з острова Екамунья. Він ще раз привітав архіваріуса з поверненням доньки, побажав сім коробів удачі, вислухав відповідний хор: «Добре – в яблучко, лихе – в молоко!» та відкланявся.

– Початку через мою скромну особу затримувати не будуть!

Юрба почула розходитися.

– Спритно ви їх, майстре Андреа! Правильно, не за стіл же дармоїдів кликати…

– Ви маєте рацію, люба Ферж! Вибачте, на мене чекає вистава. Обожнюю цирк з дитинства…

Ледь чаклун ступив від воріт, першим наткнувся на «героя», врятованого ним біля річки. Хлопець займався улюбленою справою: грався з малим Тілем і «заячою губою». Уся трійця ретельно трудилася, обплутуючи мотузками кущ недоладника. На мотузках висіли друзки, обрізки шкіри, шишки та два дзвіночки. У конфігурації мотузочок і того, що на них висіло, Мускулюсу знову ввижалася «система», але він рішуче взяв заразу-фантазію за горлянку. Незабаром у собачих купках маною запахне! Магія-шмагія…

– Чув? Архіваріус дочку знайшов! – порадував чаклун хлопця. – Жива-здорова. Гуляй, бурлако: ти тепер у нас дружина кесаря!

– Тобто як? – насупився той.

– А так, що поза підозрами!

Юнак розплився в посмішці:

– Здорово! Агов, чарівники, без мене закінчуйте! Мережу міцніше ладнайте, щоб ламії не вирвалися…

– Не вирвуться! – цілком серйозно пообіцяла «заяча губа».

– У нас бубонці! – підтримав Тіль.

Юнак скривився, ніби очікував почути щось інше. Однак махнув рукою. З легкістю лошати схопився на ноги, обтрусив штани – справа, по суті, безнадійна! – та покрокував вулицею поруч із Мускулюсом.

– Майстре Андреа… Я помилився. Там,