Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

— Посуньтеся трохи. Я теж поїду.

— Усі місця зайнято, — відповів Пан, — але, щоб ти бачив, як ми тобі раді, я можу поступитися тобі своїм кучерським місцем.

— А ви?

— Я піду пішки поряд із фургоном.

— Ні, цього я не можу допустити, я краще сяду одному з цих віслючків на спину, — заперечив Піноккіо.

І він одразу ж підійшов до ослика — це був правий ослик у першій упряжці — і спробував стрибнути йому на спину. Та мила тваринка раптово обернулася і з такою силою вдарила його мордою в живіт, що Піноккіо впав навзнак і задриґав ногами.

Розкотився оглушливий регіт хлопчиськ.

Але Пан не сміявся. Він одразу ж підійшов до норовливого віслючка, вдав, що цілує його, та натомість боляче вкусив його за праве вухо.

Тим часом розлючений Піноккіо схопився на ноги і вправно стрибнув бідолашній тварині просто на спину. І стрибок був таким майстерним, що хлопчаки урвали сміх і вигукнули: «Хай живе Піноккіо!». Вибухнули гучні аплодисменти, і Піноккіо вже був задер свого довгого носа, аж раптом ослик підняв задні ноги і відкинув Дерев’яного Хлопчика на дорогу, просто на купу щебеню.

Тут знову вибухнув нестримний регіт. Але Пан не розсміявся. Він підійшов до ослика, схилився над ним, ніби хотів щось пошепотіти, і гризонув його ліве вухо так, що те аж захрумтіло в нього на зубах. Потім він сказав Дерев’яному Хлопчикові:

— Сідай знову і не бійся. Цей ослик дивакуватий, але я шепнув йому одне слівце і сподіваюся, що тепер він буде стриманий і сумирний.

Піноккіо всівся. Нарешті рушили. Коли ослики пришвидшили біг, фургон заторохтів по бруківці, вимощеній каменем, так, що хлопці аж підстрибували, забиваючи свої нерозважливі голови об стелю фургону. Раптом Піноккіо почув тихий, ледь виразний голос, що звертався до нього:

— Бідолашний дурнику, ти зробив по-своєму і шкодуватимеш про це!

Переляканий дерев’янко роззирнувся, не тямлячи, хто ж вимовив ці слова. Але він нікого не побачив: віслюки бігли чвалом, фургон котився повним ходом, хлопчаки нарешті заснули.

Ґніт хропів, як ведмідь, а Пан на козлах мугикав пісеньку:

Усі сплять вночі,

Не сплю лише я,

Лише я не сплю…

Коли вони проїхали ще з півкілометра, Піноккіо знову почув той самий тихий голосок:

— Затям собі, бовдуре! Хлопцям, яким байдуже до навчання, котрі закинули свої книжки, забули про школи та вчителів, аби задовольнятися тільки грою і розвагами, неодмінно буде непереливки… Я це знаю із власного досвіду… і можу запевнити тебе в цьому. Однієї чудової днини і ти плакатимеш, як я тепер плачу… але буде надто пізно.

Від цих слів, що більше скидалися на шелест листя, ніж на людську мову, Дерев’яний Хлопчик страшенно злякався, зістрибнув з віслюкової спини і схопив його за морду.

Уявіть собі його подив, коли він помітив, що ослик плаче… плаче, як маленький хлопчик.

— Агов, синьйоре Пан! — покликав Піноккіо господаря фургона. — Ви знаєте новину? Цей ослик плаче!

— Нехай плаче. Переплаче!

— Невже вам удалося навчити його людської мови?

— Ні. Він сам навчився вимовляти кілька слів, бо три роки жив у компанії дресированих собак.

— Бідолашна тварина!

— Та хутчіш, хутчіше, — поквапив його Пан, — ми не можемо гаяти свій час на віслючі сльози. Сідай і їдьмо! Ніч холодна, дорога далека.

Піноккіо підкорився. Фургон знову рушив, і на світанку вони щасливо досягли Країни Розваг.

Ця країна не була схожа на жодну іншу країну в світі. Її населяли лише діти. Найстаршим було чотирнадцять років, а наймолодшим — вісім. На вулицях панували такі веселощі, такий шум і гамір, що можна було збожеволіти. Усюди тинялись юрмиська нероб. Вони грали в камінчики, у м’яча, їздили на велосипедах, гарцювали на дерев’яних конячках, бавилися в піжмурки, у квача, бігали, перевдягнені у клоунів, співали, стрибали, стріляли, ходили на руках, походжали, як генерали, з паперовими шоломами і картонними мечами, реготали, кричали, горланили, плескали в долоні, свистіли і кудкудакали. Словом, тут панував такий гармидер, що треба було затуляти вуха, аби остаточно не оглухнути.

На всіх майданах стояли невеликі балагани, з ранку до ночі переповнені дітьми, а на стінах усіх будинків можна було прочитати найдивакуватіші написи вугіллям, як наприклад: «Нехай завшди будут іхражки!» (замість: «Нехай завжди будуть іграшки!»), «Ми не хочімо в школу!» (замість: «Ми не хочемо до школи!»), «Геть орихметику!» (замість: «Геть арифметику!»).

Піноккіо, Ґніт і решта хлопчаків, які щойно опинилися серед цього шарварку, за якихось десять хвилин влилися в несамовитий безлад і скоро стали нерозлийвода зі всіма маленькими мешканцями цієї чудернацької країни.

У всьому білому світі годі шукати щасливіших од них.

У круговерті розваг і забавлянок години, дні й тижні пролітали, мов сон.

— Оце житуха! — вигукував Піноккіо щоразу, коли випадково зустрічав Ґнота.

— Тепер ти пересвідчився, що я мав рацію? — відповідав Ґніт. — А тобі все подавай уроки, тобі неодмінно слід було йти до нудної Феї!.. Своїм щастям, що позбавився тупих книжок і зарозумілого промивання мізків, ти маєш завдячувати мені — це все результат моїх старань. Ти хоч розумієш це? Тільки справжній друг здатен так прислужитися тобі!

— Твоя правда, Ґноте. Якщо я сьогодні почуваюся щасливим, то це тільки твоя заслуга. А знаєш, що мені говорив учитель про тебе? Він мені завжди казав: «Не знайся з цим волоцюгою! Ґніт поганий товариш, він не навчить тебе хорошому!».

— Бідолашний учитель! — похитав головою Ґніт. — Я дуже добре знаю, що він мене ненавидів і говорив про мене всяку гидоту. Та я великодушний і прощаю йому це.

— Ти такий шляхетний! — вигукнув Піноккіо, сердечно обійняв свого друга і поцілував його в чоло.

Таке безтурботне життя, з іграми і пустими теревенями з ранку до вечора, тривало ось уже п’ять місяців. Аж допоки одного ранку Піноккіо прокинувся і був прикро вражений подією, що вкрай зіпсувала йому настрій…

Розділ 32

У Піноккіо виростають довгі вуха. Згодом він перетворюється на справжнього віслюка і починає ревти по-ослячому

«Що ж то була за подія?» — запитаєте ви, мої любі дітки.

Зараз усе вам розповім. Коли Піноккіо того ранку прокинувся, у нього засвербіла потилиця, і він потягнувся рукою до голови. А коли став чухати, то відчув… Як ви гадаєте, що він відчув?

На свій неймовірний подив, він помітив, що його вуха стали довшими на цілу долоню.

Ви ж пам’ятаєте, що Дерев’яний Хлопчик мав манюсінькі вушка, що їх неозброєним оком і не розгледиш. Отже, можете собі уявити його спантеличення, коли він виявив, що його вуха за ніч перетворилися на