Читати книгу - "Забуте вбивство"

відомі нам факти. Це пояснює тверду віру Гелідея в те, що він убив дружину, і така гіпотеза узгоджується з відсутніми валізою та одягом і з тією цидулкою, яку знайшов доктор Кеннеді. Але деякі пункти вона залишає непроясненими. Вона не пояснює, чому Келвін був переконаний, що він задушив дружину в спальні. І, як на мене, вона не відповідає на справді кардинальне запитання: де тепер Гелена Гелідей? Бо той факт, що Гелена потім жодного разу не дала про себе нічого знати, як на мене, суперечить здоровому глузду. Якщо два надіслані нею листи були справжніми, то куди вона поділася після цього? Чому вона більше жодного разу не написала? Вина була в дуже близьких стосунках із братом, він її завжди дуже любив. Він міг не схвалювати її поведінку, але це не означає, що він більше нічого не хотів про неї чути. І якщо ви хочете знати мою думку, то скажу, що цей факт непокоїв і самого Кеннеді. Мабуть, у той час він був цілком переконаний у правдивості історії, яку нам розповів. Що його сестра втекла з іншим чоловіком, а Келвін зламався. Але він не сподівався, що більше ніколи нічого не почує про свою сестру. Я думаю, мірою того як минали роки, а Келвін Гелідей непохитно вірив у свою галюцинацію й зрештою наклав на себе руки, жахливий сумнів став опановувати його свідомість. А що, як Келвін розповів правду? А що, як він і справді задушив Гелену? Адже Кеннеді не одержав від неї жодного слова, а якби вона, скажімо, померла десь за кордоном, то хтось би йому неодмінно про це повідомив. Думаю саме цим пояснюється його зацікавленість, коли він прочитав наше оголошення в газеті. Він думав, воно дасть йому можливість довідатися, де вона і що робить. Я переконаний, для будь-якої людини абсолютно неприродно зникати отак — не залишивши по собі жодного сліду — як зникла Гелена. Уже сам цей факт здається надзвичайно підозрілим.

— Я з вами згодна, — сказала міс Марпл. — Але яка ваша альтернатива, містере Рід?

Джайлз повільно сказав.

— Я обміркував одну альтернативу. Вона досить-таки фантастична, ви знаєте, і навіть трохи мене лякає. Бо включає в себе — як би це точніше висловити — наявність лихого наміру…

— Так, — сказала Ґвенда. — Я теж думала про лихий намір. І можливо, навіть про щось, близьке до психопатії…

Вона здригнулася.

— Це дуже схоже на правду, я думаю, — сказала міс Марпл. — Ви знаєте, навколо нас існує набагато більше божевілля, дивацтва та безуму, ніж ми можемо собі уявити…

Її обличчя було замисленим.

— Тут, ви розумієте, — сказав Джайлз, — просто не існує нормального пояснення. Зараз я викладу вам досить фантастичну гіпотезу, згідно з якою Келвін Гелідей не вбив дружину, але щиро вірив у те, що він її вбив. Саме так хочеться думати докторові Пенроузу, який здався мені чоловіком порядним. Першим його враженням від Гелідея було те, ще цей чоловік справді вбив дружину й хоче віддатися з руки поліції. Потім йому довелося повірити запевненням Кеннеді, що насправді Гелена жива, і він переконав себе в тому, що Гелідей став жертвою одержимості, чи навіювання, чи як воно там називається на їхньому жаргоні — але це припущення не подобалося докторові Пенроузу. Він мав великий досвід спостереження за подібними відхиленнями, і Гелідей у його схему не вкладався. Та коли він познайомився з Гелідеєм ближче, то дійшов висновку, що Гелідей належить до такого різновиду людей, що він не міг би задушити свою дружину, хоч би як його провокували на це обставини. Тому він прийняв теорію одержимості, але з певною стриманістю. А це реально означає, що лише одна теорія може пояснити всі відомі нам факти — Гелідея примусив повірити в те, що він убив свою дружину, хтось інший. Одне слово, ми повертаємося до гіпотези про те, що існував Ікс. Бо, уважно переглянувши всі факти, я дійшов висновку: ця гіпотеза щонайменше можлива. Як розповідає сам Гелідей, він прийшов додому того вечора, дійшов до їдальні, перехилив чарку, як він робив зазвичай, а потім увійшов до наступної кімнати, побачив на столі цидулку, й усе потемніло перед його очима…

Джайлз зробив паузу, а міс Марпл схвально кивнула йому головою. Він провадив:

— А якщо в очах у нього потемніло не від надміру емоцій, а подіяв наркотик, який хтось підмішав у віскі, би знав, що він його питиме? Подальші міркування уявляються очевидними, чи не так? Ікс задушив Гелену в холі, але потім переніс її нагору й артистично розташував на ліжку в позі скоєного в нападі ревнощів злочину, і саме це побачив Келвін, коли прийшов до тями; бідолаха, який справді страждав від ревнощів, думає, що це зробив він. Що він робите потім? Біжить до свого шуряка — біжить пішки в інший кінець міста. І це дає Іксові час зробити наступний трюк. Він запаковує одяг у валізу й виносить її, а також прибирає труп, хоча питання, що він зробив із трупом, — закінчив Джайлз із роздратуванням у голосі, — цілком збиває мене з пантелику.

— Ви мене дивуєте, містере Рід, — сказала міс Марпл. — Думаю, з розв'язанням цієї проблеми в нас навряд чи виникнуть великі труднощі. Але, будь ласка, викладайте свої міркування далі.

— Які чоловіки були в її житті? — процитував Джайлз. — Я прочитав цю фразу в газеті, коли ми поверталися поїздом. Вона примусила мене замислитися, бо ж саме в цьому суть нашої проблеми, ви зі мною згодні? Якщо справді існував Ікс, як ми припускаємо, то ми знаємо про нього тільки те, що він мав бути закоханий у Гелену — божевільне закоханий.

— А тому він ненавидів мого батька, — сказала Ґвенда. — І хотів примусити його страждати.

— То ось до чого ми тепер прийшли, — сказав Джайлз. — Ми знаємо, якого типу жінкою була Гелена… — він завагався.

— Вона надто любила чоловіків… — підказала йому Ґвенда.

Міс Марш підвела голову, ніби хотіла щось сказати, але втрималася.

— …і була дуже гарна. Але ми нічого не знаємо про те, які чоловіки були в її житті, крім її чоловіка. А їх могло бути в неї чимало.

Міс Марпл похитала головою.

— Не думаю. Адже вона була надто молода. А крім того, ви не зовсім маєте рацію, містере Рід. Ми дещо знаємо про тих, кого ви назвали «чоловіками в її житті». Був чоловік, із яким вона збиралася одружитися…

— А, син адвоката? Як його пак звали?

— Волтер Фейн, — сказала міс Марпл.

— Але ж ми не можемо