Читати книгу - "Немезида"

— Сподіваюся, вам тут буде зручно. Може, допомогти вам розпакувати речі? Ми маємо дуже приємну служницю, щоправда, вона приходить лише вранці. Проте вона зробить для вас усе, що ви скажете.

— Ой ні, дякую, — відповіла міс Марпл. — Я дістала лише кілька найнеобхідніших речей.

— Я прийшла провести вас униз. Цей дім збудований досить безладно. Сходи тут є у двох місцях, а тому зорієнтуватися буває нелегко. Іноді наші гості не знали, куди їм іти.

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала міс Марпл.

— Тож, я сподіваюся, ви зійдете вниз і ми вип’ємо по келишку хересу перед обідом.

Міс Марпл із вдячністю прийняла запрошення і слідом за своєю провідницею спустилася сходами. Вона прикинула на око, що місіс Ґлін набагато молодша, ніж вона. Десь років п’ятдесят. Може, на кілька років більше. Міс Марпл ставила ноги на сходинки дуже обережно, ліве коліно завжди могло підвести її. Проте з одного боку сходів були перила. Сходи їй сподобалися, і вона сказала про це.

— У вас дуже гарний дім, — зауважила вона. — Збудований десь у тисяча семисотих роках. Я вгадала?

— У тисяча сімсот вісімдесятому, — сказала місіс Ґлін.

Похвала міс Марпл, схоже, її потішила. Вона провела гостю до вітальні. Велика затишна й гарно обставлена кімната. Кілька чудових меблів. Стіл часів королеви Анни, комод періоду Вільгельма й Марії. Було там також кілька громіздких вікторіанських канап і шаф. Штори були з чинцу, злинялі й витерті, килим, як здалося міс Марпл, був ірландський. Софа — велика, обтягнута дуже зношеним оксамитом. Сестри підвелися, коли міс Марпл увійшла, і підійшли до неї, одна подала їй келих із хересом, а друга провела до стільця.

— Я не знаю, чи ви любите сидіти високо. Багатьом це подобається.

— Мені теж подобається, — сказала міс Марпл. — Так сидіти набагато зручніше. Я маю на увазі, для спини.

Схоже, сестри були чудово обізнані з проблемами спини. Найстарша була високою вродливою жінкою з чорним волоссям, зав’язаним у вузол. Друга, певно, набагато від неї молодша, була тендітна, її колись русяве, а тепер сиве волосся не вельми акуратними пасмами спадало на плечі, і її худенька постать справляла майже примарне враження. Вона могла б зіграти Офелію, подумала міс Марпл, але Офелію, яка вже постаріла.

Клотільда, подумала міс Марпл, не мала в собі нічого схожого на Офелію, але з неї вийшла б чудова Клітемнестра — вона заколола б свого чоловіка в купальні з великою радістю. Та позаяк вона ніколи не мала чоловіка, то це припущення слід було відкинути. Міс Марпл бачила її спроможною вбити лише свого чоловіка — але в цьому домі Агамемнона ніколи не було.

Клотільда Бредбері-Скот, Антея Бредбері-Скот, Лавінія Ґлін. Клотільда була гарна, Лавінія — негарна, але приємна на вигляд, в Антеї одна повіка раз у раз смикалася. Очі в неї були великі й сірі, і вона мала дивну звичку озиратися навколо, спершу праворуч, потім ліворуч, а потім раптом, у якийсь неприродний спосіб, дивилася назад, через плече. Начебто відчувала, що хтось за нею постійно стежить. Дивно, подумала міс Марпл. Вона ще не зовсім зрозуміла Антею.

Вони посідали, і розмова почалася. Місіс Ґлін залишила кімнату, певно, вийшла на кухню. У цьому домі вона здавалася найактивнішою з усіх трьох. Розмова набула звичайного напрямку. Клотільда Бредбері-Скот розповіла, що це їхній родинний будинок. Він належав її двоюрідному дідові, а потім перейшов у спадок дядькові, а коли дядько помер, то дістався їй та її двом сестрам, які оселилися тут разом із нею.

— У нього був лише один син, — пояснила міс Бредбері-Скот, — який загинув на війні. Ми — останні з нашої родини, за винятком кількох дуже далеких кузин і кузенів.

— Чудовий дім із досконалими пропорціями, — сказала міс Марпл. — Ваша сестра сказала мені, що його збудовано в 1780 році.

— Атож, справді. Хотілося б тільки, щоб він був не такий великий і не так безладно збудований.

— Ремонт сьогодні дорого коштує, — сказала міс Марпл.

— Атож, дорого, — зітхнула Клотільда. — Тому багато в чому ми дозволяємо йому потроху руйнуватися. Сумно, але так воно є. Ми зовсім занедбали кілька прибудов і теплицю. Ми мали дуже велику й гарну теплицю.

— У ній зростав такий чудовий мускатний виноград, — підхопила Антея. — І квіти геліотропу милували зір під усіма стінами. Мені дуже шкода нашої теплиці. Під час війни, звичайно, садівника не можна було знайти. У нас був дуже молодий садівник, але його забрали до війська. Ми, звичайно, мусили з тим змиритися, але ремонтувати теплицю не було кому, і незабаром вона обвалилася.

— І те саме сталося з невеличкою оранжереєю поблизу будинку.

Обидві сестри зітхнули — так зітхають люди, коли помічають, що життя минає й змінюється, але змінюється не на краще.

Увесь цей будинок просякнутий смутком, подумала міс Марпл. Смутком, який не можна ані прогнати, ані розвіяти, бо він проник у стіни надто глибоко… Вона раптом здригнулася, сама не знаючи чому.

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

ТРАВА ДИЯВОЛА

Обід був звичайнісіньким. Невеликий шматок баранини, смажена картопля, потім сливовий пиріг, банка сметани й не дуже смачні тістечка. На стінах у їдальні висіли картини, — певно, сімейні портрети, подумала міс Марпл, — портрети вікторіанської доби без будь-яких художніх переваг, буфет був великий, важкий і гарний, виготовлений із червоного дерева з фіолетовим відтінком. Штори були з червоного дамасту, а за великим столом із червоного дерева легко розмістилися б десять осіб.

Міс Марпл стала розповідати про свою екскурсію та враження від неї. Але вона подорожувала лише три дні, й особливо розповідати не було чого.

— Містер Рейфаєл, певно, був вашим давнім другом? — запитала старша міс Бредбері-Скот.

— Власне, ні, — відповіла міс Марпл. — Я вперше познайомилася з ним у Вест-Індії, на одному з Антильських островів, коли там відпочивала. Він, як я розумію, приїхав туди лікуватися.

— Атож, він тяжко хворів кілька останніх років, — сказала Антея.

— Дуже сумно, — сказала міс Марпл. — Справді, дуже сумно. Я щиро захоплювалася його мужністю. Здається, він працював дуже багато. Щодня, знаєте, щось диктував своїй секретарці й постійно надсилав телеграми. Він, як мені здавалося, не звертав найменшої уваги на те, що був інвалідом.

— Справді, не звертав, — підтвердила Антея.

— В останні роки ми бачили його рідко, — сказала місіс Ґлін. — Він був дуже зайнятою людиною. Проте він згадував про нас на кожне Різдво.

— Ви живете в Лондоні, міс Марпл? — запитала Антея.

— Ой, ні, — сказала міс Марпл. — Я живу в селі. У невеличкому селі якраз посередині між Лумаутом