Читати книгу - "Міжконтинентальний вузол"

Примаков… Женя тоді не знімав «сталінки», розмовляв, наслідуючи вождя, дуже повільно, з важким грузинським акцентом, хоч сам росіянин; а втім, тбіліські росіяни, вони особливі; якщо Пушкін, Грибоєдов, Маяковський і Пастернак відчули на собі вплив цього народу, то чи міг від нього втекти Женя, та й чи потрібно? Дивне слово — вплив… Чого в ньому більше, доброго чи поганого? Про дітей кажуть: «На нього погано впливає вулиця». А може, й через це треба пройти? Як жити, не відчуваючи на собі впливу Шекспіра й Рахманінова? Чи «Розгрому» Фадєєва? Остання фраза його повісті подібна до рядка з «Екклезіаста» від революції: «Треба було далі жити й виконувати свої обов'язки». Ось вона, магія слова: кожне окремо несе в собі дуже відносну інформацію, навіть якась казенщина відчувається, а коли Фадєєв поставив їх у тому порядку, котрий відчув тільки він один, і ніхто інший, то вони злилися в безсмертну фразу надії, яка так потрібна людині. Розгром — поняття не тільки воєнне, воно — насамперед — людське, дуже особисте, затаєне, як той Хемінгуеївський кіт під дощем…

… Юджин радий мене бачити тому, що наші долі схожі; обидва самітні, віддали себе роботі й дітям; я — Лису і Бембі, він — Стівену; тільки я з Надею розлучився, а дружина, яку він кохав безмірно, померла, коли хлопчикові було три роки. Юджин намагається виражати себе в кіно по-своєму, і я намагаюсь робити те саме; йому за це перепадає, та й зі мною не дуже носяться. Тільки спринтер на біговій доріжці не встигає зненавидіти тих, хто біжить поряд: одинадцять секунд, повна самовіддача, а потім — у разі невдачі — розбирайся з тренером на моніторі, вину звалювати ні на кого, переможець — він і є переможець; а спробуй розберись у кіночестолюбстві, кожен тягне ковдру на себе, критеріїв немає, суцільні власні уподобання і тут, і там…

— Випити хочеш? — спитав Юджин.

— Боюсь.

— Тут про це ніхто не дізнається, — сказав Кузані, — загниваючий Захід, усі сидять із склянкою, тільки п'яних немає, п'яних тут з роботи виганяють.

Степанов усміхнувся:

— У нас немає сухого закону… Не вір базіканню… Просто я дуже боюся, що завтра розвалюватиметься потилиця…

Кузані зітхнув, похитав кудлатою, вже сивуватою головою; викапаний італійський актор Раф Валлоне; що значить кров: американець у четвертому коліні, а все одно вгадується породистий римлянин.

— Я боюся того самого. Тільки я ще й глухнути почав. І це дуже погано, Дім.

— А я сліпну. Можна посперечатися, що гірше.

— Сперечатися не треба: глухота — гірше. Коли тобі п'ятдесят три, і ти нічого не чуєш, це дратує твого сина, який звик говорити дуже тихо, а ти злишся на себе, що не можеш зрозуміти, про що він говорить, і тоді хлопець починає люто кричати, і стає так страшно й порожньо, старик, так самотньо, що у відчаї хочеться утнути щось неймовірне, таке, що зробить тебе новим Гете, і в тебе закохається прекрасна дівчина — закохуються ж не тільки в торс, закохуються і в розум?!

Звичайно, ні, подумав Степанов, але заперечувати не став, кивнув; Кузані все зрозумів, досадливо махнув рукою, попросив офіціанта принести хайбол.

— Ти як хочеш, а я все-таки вип'ю… Знаєш чому? Я поясню тобі, Дім… Старію і втрачаю сина… А це все одно, що втратити самого себе. Намагаюся заново знайти силу в роботі, та коли роблю перерву, хоч на тиждень, думки розривають голову, а це погано, в цьому щось від жіночого клімаксу, нав'язливість якась, постійна дурість і безлад…

Степанов закурив, тяжко затягся, знизав плечима.

— В тобі сидять батьківські ревнощі, Юджин. Соромно. Скільки зараз Стівену? Двадцять шість?

— Через півроку буде двадцять чотири.

— От бачиш. А він і досі з тобою. Зрозумій же хлопця… Згадай себе в його роки…

Кузані знову похитав головою:

— Знаєш лекції доктора Спока? Його перші лекції: «Доброта, з дитиною можлива тільки доброта, тільки надмірна доброта сприяє народженню мужньої і чесної людини». А чим Спок закінчив? Не знаєш? «Строгість. Конче потрібна строгість. Авторитет батьків подібний до авторитету тренера з гірських лиж. А той кричить і б'є палицею по сідниці, якщо учень не робить так, як треба. І тренера поважають». Батьки повинні стати подібними до тренерів: не треба всього себе віддавати дітям, потрібна вимогливість, постійна демонстрація власного розуму, досвіду й сили. Тільки тоді з'явиться авторитет. І тільки після того, як він з'явиться, калькульована доля доброти… Стівен виконує всі доручення свого професора, бо знає: не зробить, як треба, — вилетить к бісовій матері з докторантури. Я ніколи нічого йому не забороняв, не карав, не вимагав, а просив… Я його тільки гладив… Ось він і приходить до мене лише в ті дні, коли в його подруги починаються місячні: вона в цей час скаженіє, ну, а він лащиться до мене… А мине чотири дні — і знову до неї… А я сам… В обіймах з диктофоном. І друкарською машинкою. Та ще й глухий. Як тобі це, га?

— Немає нічого негіднішого за ревнощі, — сказав Степанов. — Ти його ревнуєш. Ти вважаєш його власністю, п він особистість, він відгалузився. А те, що дітям не можна показувати вікових недугів — тут твоя правда; роздратованість — небезпечна штука в стосунках між поколіннями.

— Я не ревную його, — чомусь сердячись, мовив Кузані, й до дна випив хайбол. — Просто страшенно жаль, що так швидко промайнуло життя, і ніколи вже, ніколи, ніколи, ніколи не стати мені Гете. Я Кузані, цим і треба бути вдоволеним… Отож нема чого тішити себе ілюзіями: лишилася самотність. Що ти робитимеш сьогодні ввечері?

— Диктуюсь. Дзвонитиме Москва.

— А потім?

— Вони виходять на зв'язок о першій ночі.

— Ну то й що? Давай після цього походимо разом?

Я його ніколи не бачив таким, подумав Степанов, він підупав за ці три роки; багато набрав у мистецтві, вирвався вперед, порвав фінішну стрічку роздертими до крові грудьми і здав. Мабуть, і мене чекає такий фінал, а прикро.

— Приходь в «Епсом», знаєш цей готель?

— Знайду. Я розповім тобі про те, що зараз хочу робити, ти розповіси мені про своє, а потім підемо гуляти на озеро… Там світанки такі, що перестаєш відчувати страх перед останнім днем… Кожний світанок на озері — як молитва надії… Я прийду годині об одинадцятій, можна? Я не заважатиму тобі, обіцяю…

— Заважай на здоров'я, — всміхнувся Степанов. — Мені краще працюється, коли заважають…

— Знаєш, я навигадував усякої всячини для нового фільму, а тут раптом зрозумів, що записував не якусь нісенітницю,