Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга друга"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Оркестр гемулів заграв Королівський Святковий вальс, під дощем троянд та японських перлів Фредрік— сон виступив наперед і смикнув за мотузку покривала. То було неповторне видовище!
Тканина зісковзнула з «Мурської Сиринади».
Та це був не наш рідний старий річковий корабель, а якась оббита металом, чужа дивовижна машина! Настрій у мене потьмарився. Проте вже наступної миті я побачив таке, що примирило мене із новочасними змінами у кораблі — на його борту і далі красувалася виведена ультрамариновою фарбою назва «Мурська Сиринада»!
Тепер Добровільний Оркестр гемулів утяв Гімн Володаря, отой, та ви знаєте… з приспівом «Від здивування щелепи обвисли, ха-ха!», який зворушив Мюмлю до сліз.
Фредріксон натягнув кашкета на вуха і піднявся на борт у супроводі мешканців Королівської Самостійної Колонії (все ще під дощем троянд та японських перлів). Ніхто не встиг й оком змигнути, як дітлашня Мюмлі обліпила все судно.
— Перепрошую! — несподівано верескнув Верть і щодуху кинувся до трапу. — Ні, це не для мене! У повітря? Мене знову знудить! — він блискавично пірнув у юрбу і зник з очей.
Тієї ж миті машина затремтіла і загуркотіла, двері щільно позамикалися, «Мурська Сиринада» нерішуче гойднулася на узвишші і враз так різко стрибнула вперед, що я гримнув додолу. Коли ж нарешті відважився визирнути у вікно, ми летіли понад верхівками дерев Парку Несподіванок.
— Летить! Летить! — горланив Потішник.
Мені бракує слів, щоб описати те неперевершене відчуття, коли витаєш над землею. Хоч я цілком задоволений, так би мовити, присудом своєї долі, мушу все ж визнати, що польоти — не моя стихія. Але тоді я несподівано відчув себе легким та елегантним, немов ластівка, швидким та непереможним, наче блискавка, і ніякі прикрощі світового масштабу не могли потьмарити мого щастя. З неймовірним задоволенням споглядав я юрбу внизу, яка знетямлено, зі страхом та здивуванням дивилася на мене. То була незабутня мить, надто коротка, на жаль!
«Мурська Сиринада» зробила м’який віраж і, начіпляючи на носа білі вуса морського шумовиння, сіла на воду біля берега Володаря.
— Фредріксоне! — скрикнув я. — Полетімо звідси!
Фредріксон глянув на мене відсутнім поглядом, його очі наповнювала бездонна блакить, і весь він променився загадковим тріумфом, який, здавалося, жодним чином нас не стосувався. «Мурська Сиринада» тим часом поринала у море. Навколо замерехтіло зеленкувате прозоре світло, повз ілюмінатори догори попливли зграйки повітряних бульбашок.
— Ми тонемо, — повідомила Маленька Мю.
Я притиснувся носом до шибки ілюмінатора і вдивлявся у морський світ. Вздовж борту нашого судна загорілися гірлянди лампочок, розсіваючи у глибинних сутінках тремке світло.
Я здригнувся. Навколо нас панувало царство зеленавої пітьми, ми опинилися в обіймах вічної ночі та безмежної пустки. Фредріксон вимкнув двигун, тож ми у цілковитій тиші поринали чимраз глибше. Усім немов позачіплювало, ми, щиро кажучи, трохи злякалися.
Зате Фредріксонові вуха настовбурчилися від утіхи, тепер він нап’яв на голову капітанського кашкета, оздобленого двома маленькими срібними плавниками.
У мертвотній тиші я нараз вловив якесь шепотіння, яке ставало щораз голосніше. Здавалося, немов тисячі наляканих голосів шепотіли одні й ті ж слова: «Морський пес, морський пес, морський пес…»
Любий читачу, спробуй і ти так пошепотіти, загрозливим тоном, поволі розтягуючи слова, — бррр, як страшно!
Тепер уже можна було розрізнити безліч невеличких тіней, які наближалися до нас з темряви. То були риби та морські змії, і у кожного з них на носі виднівся маленький ліхтарик.
— Чому їхні ліхтарики не світяться? — здивувалася Мюмля.
— Може, батарейки сіли, — здвигнула плечима її Доня. — Хто такий Морський пес, мамо?
Риби вже підпливли до самої «Мурської Сиринади» і зацікавлено її розглядали, оточивши щільним колом та раз у раз повторюючи загрозливі слова: «Морський пес! Морський пес!»
— Щось тут не те, — озвався Потішник. — У мене погане Передчуття! Чую своїм носом, що вони не наважуються засвітити ліхтарики. Подумайте лишень, заборонити засвічувати ліхтарики на своїй же голові!
— Може, Морський пес заборонив їм… — прошепотіла Доня Мюмлі, завмираючи від хвилювання. — У мене була тітка по маминій лінії, яка ніколи не наважувалася запалити примус, а раз таки запаливши, злетіла в повітря разом з ним!
— Ми згоримо! — оголосила Маленька Мю.
Риб ставало все більше, вони суцільною стіною обступали корабель і витріщалися на наші лампочки.
— Можливо, вони хочуть нам щось сказати? — запитав я.
Фредріксон увімкнув свій безконтактний слуховий апарат. Спочатку почувся тріск, а потім до нас долинуло тисячоголосе жалібне голосіння:
— Морський пес! Морський пес! Він наближається! Він уже зовсім близько… Вимкни світло! Вимкни світло! Пес тебе з’їсть… Скільки у тебе ват, бідолашний ките?
— Там, де бути темряві, хай запанує темрява! — схвально промовив мій Страшило. — Ніч долі загортає кладовище у чорний саван… чорні пустельні гавані волають до пітьми…
— Ш-ш-ш, — шикнув Фредріксон. — Я щось чую…
Ми прислухалися. Десь здалеку почулося слабке гупання, наче удари пульсу, ні, наче кроки, ніби хтось надходив сягнистими повільними стрибками. Умить всі риби щезли.
— Тепер нас з’їдять, — знову бадьоро озвалася Маленька Мю.
— Гадаю, треба повкладати дітей спати, — вирішила Мюмля. — Ану всі, марш до ліжка!
Дітки Мюмлі слухняно поставали вервечкою в коло, допомагаючи одне одному розстібати ґудзики на спинках.
— Полічіть себе самі, — попросила вона. — Щось мені нині недобре…
— А ти нам хіба не почитаєш уголос? — збунтувалися діти.
— Що ж, почитаю, — зітхнула Мюмля. — На чому ми зупинилися?
Діти завели хором:
— …це… кривавий… вчинок… одноокого… Боба… сказав… інспектор поліції… Твіґґс… і… витягнув… тридюймового… цвяха… з… вуха… убитого… це… напевно… трапилося…
— Гаразд, гаразд, — урвала хорову декламацію Мюмля. — Але трішки покваптеся…
Дивний стрибучий звук чувся уже зовсім поруч. «Мурська Сиринада» тривожно гойднулася, а слуховий апарат зашипів, наче кіт. Я відчув, як хутро здибилося у мене на карку, і закричав:
— Фредріксоне! Гаси лампочки!
Та перш ніж згасло світло, ми встигли мигцем побачити Морського пса. То було справжнісіньке страховисько. Можливо, він видався нам таким страшним, бо з’явився лише на мить, а темрява ще домалювала жаху в уяві.
Фредріксон запустив двигун, та, мабуть, був такий розтривожений, що не міг керувати судном, бо замість підніматися на поверхню, «Мурська Сиринада» стрімко пішла у морську глибінь. На дні увімкнулися гусениці, і корабель поповз по піску. Водорості, немов загребущі руки, пропливали повз ілюмінатори, хапаючись за обшивку. У темряві та тиші ми чули сапання Морського пса. Ось він сірою тінню виринув з хащ морської трави, обмацуючи жовтими очима, немов велетенськими прожекторами, борти нашого судна.
— Усім під ковдру! — скомандувала Мюмля дітям. — І не визирати, доки не дозволю!
Раптом з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Мумі-тролів. Книга друга», після закриття браузера.