Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

раз у раз запально наскакуючи на мене, весь час мав на меті саме цей спосіб. Він викликав мене на удар, але не на те, щоб відбити його, а щоб в останню мить, відхиливши його звичайним легким поворотом руки, спрямувати на мене вістря своєї шпаги й проколоти мої груди, коли я нахилюсь уперед. Це дуже ризиковий спосіб, ризиковий з усіх боків. Коли він відхилить удар менш як на секунду раніше, я дістану попередження і врятуюсь, на секунду пізніше — його простромить моя шпага.

«Швидко й блискуче? — подумав я. — Гаразд, голубчику, нехай буде швидко й блискуче, а головно — швидко».

В нашому випадку це був зустрічний напад, але я сподівався перехитрити супротивника і виявитись меткішим. І таки я був меткіший. Як я сказав, ми змагалися не більше як хвилину, коли це трапилося. Правда, швидко? Мій наскок таки був швидкий.

Блискавичний, миттєвий. Можу заприсягтися, що ніхто в світі не міг цього зробити швидше. Я вигадав якусь частку секунди, але на таку саму частку секунди Фортіні спізнився відхилити мій удар і простромити мене своєю шпагою. Я відбив її; зблиснувши поруч з моїми грудьми, вона врізалася в повітря за мною. А моя шпага прохромила йому груди на рівні серця і пройшла наскрізь з правого боку на лівий.

Дивна це річ — настромити живу людину на сталевий клинок. Я сиджу в своїй камері, переставши на хвилину писати, і розважаю над цим. Я часто згадував ту давню місячну ніч у Франції, коли швидко й блискуче впорався з італійцем. Виявилося дуже легко проколоти тіло людини. Можна було сподіватись більшого опору, та він і був би, якби вістря моєї шпаги зачепило кістку, але воно зачепило тільки м'ясо, через те так легко й пройшло наскрізь. Пишучи про це, я знову відчуваю ту легкість у руках і в мозкові. Я встромив шпагу в італійцеве тіло так легенько, як шпильку від жіночого капелюшка в кашу. Тієї ночі це не здивувало Гійома де Сен-Мора, але воно здається дивним мені, Дерелові Стендінгу, коли через кілька сторіч я згадую про той двобій. Легко, надзвичайно легко вбити дужу людину, що живе й дихає, такою грубою зброєю, як шматок криці. Люди подібні до крабів з м'якою шкіркою, вони такі самі ніжні, тендітні й безборонні.

Але вернімося до тієї місячної ночі на галявині. Після мого удару настала помітна пауза, Фортіні впав не зразу. І я не зразу витяг свою шпагу. Цілу секунду ми стояли непорушно: я — широко розставивши ноги, напружено нахилившись уперед і горизонтально витягши руку, а Фортіні — широко розкривши блискучі очі й завмерши зі шпагою так далеко простягненою вперед повз мене, що рука з держаком торкалася моїх грудей із лівого боку.

Цілу секунду стояли ми так, ніби дві статуї, і можу заприсягтися, що наші свідки не одразу навіть добрали, що скоїлося. Потім Фортіні хапнув ротом повітря й злегка закашлявся. Його напружена постава послабла, рука з держаком біля моїх грудей затремтіла й безпорадно обвисла, а шпага вперлася в землю.

Паскіні й Гонкур підбігли до нього, і він упав їм на руки. Але витягти шпагу виявилося куди важче, ніж устромити. М'ясо чіплялося за неї й не хотіло випускати. Повірте мені, треба було чимало фізичної сили, щоб витягти її.

Коли я шарпонув шпагу, біль вернув Фортіні до життя. Він відштовхнув приятелів, випростався, підняв шпагу й став у позу. Я також став, дивуючись, як можна прошити його наскрізь на рівні серця й не зачепити жодного важливого життєвого органу. Та враз, перше ніж приятелі встигли підхопити Фортіні, ноги у нього підломилися, і він важко впав на траву. Коли його перевернули на спину, він був уже мертвий. Права рука судомно стискала шпагу, а лице в місячному світлі було як у примари. Так, справді на диво легко вбити людину.

Ми вклонилися його приятелям і зібрались були йти, коли Фелікс Паскіні затримав мене.

— Вибачте, але відкладімо це на завтра, — сказав я.

— Тільки на ступінь відійти вбік, — наполягав він, — там ще суха трава.

— Дозвольте мені замість вас покропити її, Сен-Море, — втрутився Лонфранк, палаючи бажанням зітнутися з італійцем.

Я похитав головою.

— Паскіні належить мені, — сказав я, — він буде завтра перший.

— А хіба є ще хтось? — спитав Лонфранк.

— Спитайте де Гонкура, — усміхнувсь я. — Я певен, що він уже має намір виявити своє бажання стати третім.

Почувши це, де Гонкур розгублено кивнув. Лонфранк глянув на нього запитливо, і він ще раз кивнув головою.

— А за ним, без сумніву, з'явиться й півник.

І таки справді, тієї хвилини з'явився рудий Гі де Вілардуен і попрямував до нас освітленою місяцем галявиною.

— Ну, то хоч цей принаймні буде мій, — мало не благав мене Лонфранк, так йому кортіло помірятися з кимось силою.

— Про це ви самі з ним домовляйтеся, — засміявсь я й повернувся до Паскіні. — Отже, завтра. Призначайте, коли й де мені на вас чекати.

— Трава чудова, — не здавався той, — місце також чудове, і я хочу, щоб ви цього ж таки вечора пішли слідом за Фортіні.

— Було б краще, якби за ним пішов його приятель, — підшкильнув я, — а тепер вибачте, мені треба йти.

Паскіні заступив мені дорогу.

— Чи ви, чи я, але нехай це буде сьогодні, — сказав він.

Тепер уже й до нього в мене спалахнула лють.

— Ви добре служите своєму панові, — поглузував я.

— Я служу тільки своїм розвагам. Пана в мене нема.

— Даруйте, коли я дозволю собі сказати вам правду, — промовив я. — Яку? — спитав він увічливо.

— Що ви брехун, Паскіні.

Він як стій обернувся до Лонфранка й Боемонда:

— Ви чули? Тепер самі бачите, що я маю на нього право?

Вони нерішуче глянули на мене, бажаючи знати мої наміри, але Паскіні не хотів чекати.

— Коли ви маєте ще якісь сумніви, — поспішився він додати, — дозвольте мені їх знищити… Отак.

І він плюнув мені під ноги. Я вже більше не годен був стриматися. В мені піднялася сліпа лють, як я її називаю, — раптове непереможне бажання вбивати й нищити. Я забув, що Філіпа чекає на мене у великій залі, і пам'ятав тільки про образу, про нецеремонне втручання сивого діда в мої справи, про священикову місію й зухвальство Фортіні, про нахабного Вілардуена, а тепер оцього Паскіні, що заступив мені дорогу й плюнув під ноги. Очі мені палали, у голові стояв червоний туман. Я дивився на тих негідників, як на шкідливий бур'ян, що