Читати книгу - "Кладовище домашніх тварин"

Ось як треба (ясно?), думав він з безмірним полегшенням. Ви просто проходите крізь це, і воно зника… ну хіба що ви сидите з друзями біля багаття, і під протяжне завивання вітру розмови звертають на тему надприродних подій. Бо зазвичай біля вогнища, коли вас шарпає вітер, розмови ведуться про всякі дурниці.

Луїс доїв яєчню, чмокнув на прощання Ґейджа з Рейчел, зиркнув на білий прямокутник дверей пральні, які були за якийсь фут ліворуч від нього. Усе гаразд! Ще один нокаут за ранок. Рання осінь усім своїм виглядом демонструвала, що все буде просто чудово, цілу вічність. Він пильно оглянув дорогу після того, як вивів машину з гаража, але нічого не змінилося. Жодного переляку. Він просто минувся. Вийшов, як камінь із нирок.

Усе було чудово, аж поки Луїс не проїхав миль десять трасою. Тоді його почала бити пропасниця, і він був змушений з’їхати з шосе № 2 на практично порожню вранці парковку китайського ресторану «У Сінга», неподалік від Медичного центру Східного Мену, куди забрали тіло Паскоу. Та медичний центр то далеко не ресторан. Ха-ха-ха… Вік Паскоу більше ніколи не попросить ще одну порцію му гу гай пана.[62]

Судоми стрясали тіло. Луїс почувався безпорадним і нажаханим. Він боявся не чогось надприродного. (Ні! Тільки не цього сонячного ранку!) Чоловік боявся припустити, що, можливо, поступово втрачає здоровий глузд. Луїс почувався так, наче йому крізь голову протягнули довгий невидимий дріт.

— Не треба, — пробурмотів він. — Будь ласка, не треба.

Він намацав радіо і натрапив на Джоан Баез, котра виспівувала про діаманти та іржу[63]. Її милий холодний голос заспокоював його, і коли вона доспівала, Луїс відчув, що може їхати далі.

Приїхавши в лазарет, він кинув: «Вітаю, Чарлтон!» — і миттю сховався за дверима вбиральні. Луїс був переконаний, що зараз він схожий на привида. Але ні! Невеличкі мішки під очима навіть Рейчел не помітила. Він хлюпнув холодною водою собі на обличчя, витерся, пройшовся гребінцем по волоссю і пішов у кабінет.

Стів Мастертон і Суррендра Харду, лікар-індус, сиділи на дивані, пили каву й далі гортали картки «спецгрупи».

— Доброго ранку, Лу! — вигукнув Стів.

— Доброго.

— Сподіваюся, сьогоднішній ранок буде не таким, як вчора, — промовив Харду.

— О, ти пропустив усе найцікавіше!

— У Суррендри й без нас учора вистачало цікавого, — Мастертон вишкірив зуби. — Розкажи йому, Суррендро!

Харду посміхався, поліруючи рушником склянки.

— Двоє хлопців притягли свою подругу близько першої години ночі, — почав він. — Розумієте, вона була п’яна від щастя, що повернулася в рідні пенати. Дівчина дещо собі врізала, і я сказав, що треба накласти принаймні чотири шви, але шраму не буде. «Валяй», — ляпнула вона мені, і я нахилився перед нею отак.

Харду продемонстрував класичне східне привітання, звертаючись до когось невидимого. Луїс тихо захихотів, розуміючи, що сталося.

— І, поки я її зашивав, вона наблювала мені на голову.

Мастертон пирснув зо сміху, Луїс приєднався. Харду спокійно всміхнувся, наче таке з ним уже траплялося тисячу разів у тисячі його життів.

— Суррендро, скільки ти вже на чергуванні? — спитав Луїс, коли сміх затих.

— З півночі, — відповів той. — Я вже збирався йти. Просто затримався, аби ще раз з тобою привітатися.

— Що ж, привіт! — сказав Луїс, потиснувши його маленьку коричневу руку. — А тепер їдь додому і поспи.

— Ми вже майже закінчили зі «спецгрупою», — повідомив Мастертон. — Скажи «Алілуя», Суррендро!

— Краще утримаюся, — посміхнувся Харду. — Я не християнин.

— Ну тоді давайте хором заспіваємо «Миттєву Карму»[64] чи щось таке.

— Сяйте собі на здоров’я, — Харду всміхнувся і зник за дверима.

Луїс і Стів Мастертон провели його поглядами. На мить запанувала тиша, а потім вони розреготалися. Луїс ніколи ще не почувався так добре… так природно.

— Ну от, ми щойно завершили зі «спецгрупою», — мовив Стів. — А сьогодні до нас табунами пертимуть драгдилери.

Луїс кивнув. Дистриб’ютори ліків мали приїхати о десятій. Як любив наголошувати Стів, може, середа й для «Принца Спагеті»[65], зате у вівторок в Університеті Мену точно настає «День Д»[66]. «Д» означає «Дарвон»[67].

— Великий Босе, моя вам порада, — сказав Стів. — Не знаю, що за жевжики були у вас там у Чикаго, але ці пройди готові на все, аби впарити вам свій товар: від кухля пива в місцевій броварні до абонементу на боулінг у Бенгорі. Один хлопець намагався навіть втелющити мені надувну Джуді. І це мені! А я ж лише помічник адміністратора. Якщо вони не зможуть привезти зілля вам, вони привезуть вас до нього.

— Треба було погоджуватися на надувну Джуді!

— Нє-є-є. Вона була рудою. Не мій тип.

— Що ж, я згоден з Суррендрою, — сказав Луїс. — День сьогоднішній вже точно не такий, як вчорашній.

18

Коли працівник фармацевтичної компанії «Апджон» так і не приїхав до десятої, Луїс махнув рукою і вирішив зателефонувати в реєстраційне бюро. Слухавку підняла місіс Степлтон, яка пообіцяла негайно надіслати копію всіх даних про Віктора Паскоу. Коли Луїс завершив розмову, працівник «Апджон» уже прибув. Він не запропонував жодних ліків, лише запитав, чи не хоче Луїс придбати зі знижкою сезонний квиток на ігри «Новоанглійських патріотів»[68].

— Нє, — відповів Луїс.

— Та я й не сподівався, що ви погодитеся, — похмуро мовив продавець і пішов геть.

В обід Луїс пішов перекусити в кафе «Беарз Ден». Замовив сандвіч з тунцем і кока-колу. Взяв обід з собою і з’їв його, переглядаючи дані про Паскоу. Він намагався знайти хоч якийсь зв’язок між загиблим хлопцем і собою або Північним Ладлоу, де розташовувалося «Кладвишче домажніх тварин»… Туманна надія, що має бути хоч якесь раціональне пояснення навіть такій дивовижі, як ця. Може, юнак виріс у Ладлоу або ж навіть поховав на «Кладвишчі» кота чи собаку.

Однак жодного зв’язку знайти не вдалося. Паскоу походив з Бергенфілда, штат Нью-Джерсі. В Університет Мену приїхав вивчати електронну інженерію. На тих кількох друкованих сторінках Луїс не знайшов нічого, що могло б видати хоч найменший зв’язок між ним і хлопчиною, який пішов з життя у кімнаті очікування, — якщо, звісно, не брати до уваги те, що Паскоу помер у нього на руках.

Крід вицідив залишки кока-коли під шкрябання соломинки по дну банки, а потім викинув усе сміття в кошик. Обід був легким, та він з’їв його з апетитом. Насправді нічого страшного не було. Не зараз. Луїс більше не тремтів, і ранковий жах щодалі скидався на безглузду прикрість, марення наяву, без жодних наслідків.

Він постукав