Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Мабуть, його кепсько поранило — не так важко, щоб чоловік швидко знесилився і майже непритомний помер, але й не так легко, аби він міг витримати біль, тішачи себе надією на одужання. Кач гадає, що в того чоловіка або розтрощено таз, або пошкоджено хребет. У груди його, либонь, не поранено, бо тоді він не мав би сили так довго кричати. І до того ж при всіх інших пораненнях він міг би рухатись, і тоді ми б його побачили.

Потроху той голос хрипне. За його звучанням, на жаль, ніяк не можна збагнути, звідки він долинає. Першої ж ночі наші солдати тричі вирушали шукати того чоловіка. Часом їм здавалося, ніби вони знайшли правильний напрямок, та коли туди доповзали, голос чувся вже зовсім з іншого місця.

Даремно шукаємо до самого світанку. Удень ми пильно оглядаємо місцевість крізь біноклі, та нічого не знаходимо. Наступного дня поранений кричить тихіше; мабуть, губи й рот у нього пересохли.

Командир роти обіцяє тому, хто його знайде, дати позачергову відпустку й три дні додаткових. Це велика спокуса, але ми й так зробили б усе можливе, бо той крик страшно чути. Кач і Кроп знову вирушають на пошуки, навіть удень, по обіді. Альберта ранять при цьому в краєчок вуха. Та все марно, вони повертаються самі.

Нам добре чути, що саме він кричить. Спершу він весь час лише кликав на поміч; наступної ночі в нього почалася, мабуть, гарячка, він розмовляв із своєю дружиною і дітьми, часто повторюючи ім’я Еліза. Сьогодні він уже тільки плаче. Надвечір голос завмирає, чоловік лише хрипить. Але всю ніч він іще тихо стогне. Ми дуже виразно це чуємо, бо вітер віє звідти в наш бік. Уранці, коли ми вже гадаємо, що він заспокоївся навіки, до нас іще раз долинає хрипкий булькіт.

Дні стоять пекучі, а вбиті лежать непоховані. Ми не можемо винести всіх, бо врешті нема куди їх нести. Снаряди присипають їх землею. У деяких трупів животи пороздималися, наче повітряні кулі. Вони шиплять, бурчать і дедалі більшають. То в них шумують гази.

Небо блакитне, безхмарне. Увечері стає душно, земля пашить спекою. Коли вітер віє до нас, ми чуємо дух крові, важкий, огидно-солодкий, це трупні випари із вирв, якась суміш хлороформу й тління, що викликає у нас нудоту та блювання.

Ночами тепер спокійно, і ми починаємо полювати на мідні обідки від снарядів та шовкові парашутики від французьких освітлювальних ракет. Чому такий великий попит на ті обідки від снарядів, ніхто достеменно не знає. Ті, хто їх збирає, пояснюють просто, що обідки — цінна річ. Деякі солдати поназбирали їх стільки, що, коли ми відходимо в тил, вони ледве тягнуть їх на собі, зігнувшись у дугу.

Гайє принаймні пояснює, навіщо вони йому здалися: він хоче послати їх своїй нареченій замість підв’язок для панчіх. Звичайно, це пояснення викликає у фрісландців нестримний регіт; вони ляскають себе по коліну — оце-то гарненький жарт утяв Гайє, хай йому біс! Особливо розгулявся Тьяден; тримаючи в руках найбільшу обідку, він раз у раз тиче туди свою ногу, щоб показати, скільки там ще зосталося вільного місця.

— Гайє, чоловіче, ох і ноги в неї, ого-го! — Його думки повзуть трохи вище. — У неї, мабуть, і гепа гарна, отака… як у слонихи.

Він ніяк не може вгамуватися.

— З такою я теж залюбки погрався б у кота й мишу, їй-бо!

Гайє сяє, радіючи, що його наречена має такий успіх, і задоволено відрубує:

— Моцна дівка!

З шовкових парашутиків більше користі. З трьох або чотирьох — залежно від обхвату грудей — виходить блузка. Кроп і я використовуємо їх як носовички. Інші посилають їх додому. Коли б жінки могли побачити, на яку небезпеку ми наражаємось, щоб дістати для них ці тоненькі шматинки, вони б, напевне, не на жарт злякалися.

Кач заскочив зненацька Тьядена, коли той із незворушним спокоєм силкувався збити обідок із снаряда, який ще не розірвався. У будь-кого з нас він, звісно, вибухнув би, але Тьяде-нові, як завжди, щастить.

Якось перед нашим окопом цілий ранок кружляють два метелики. То лимонниці — у них жовті крильця з червоними цятками. Що могло їх сюди занести, адже навкруг — жодної рослини, жодної квітки. Метелики сідають відпочити на зубах у черепа. Так само безтурботні й птахи, вони вже давно призвичаїлися до війни. Щоранку над передовою здіймаються в небо жайворони. Торік ми навіть спостерігали, як вони виводили у своїх гніздечках пташенят.

Пацюки дали нам нарешті спокій, в окопах їх немає. Вони подалися тепер уперед, ми знаємо навіщо. Вони стали жирніші; ми стріляємо їх, де тільки побачимо. Уночі знову чути, як гуркочуть колеса по той бік фронту. Удень нас не дуже обстрілюють, тож ми можемо впорядкувати окопи. Розвагу ми теж тут маємо, про це дбають льотчики. Щодня численні повітряні бої привертають загальну увагу.

До бомбардувальників ми ставимося з повагою, але літаки-розвідники викликають у нас щиру ненависть, адже це вони наводять на нас гарматний вогонь. Через кілька хвилин після того, як вони з’являються в небі, на нас сиплються снаряди та шрапнель. За один день ми втрачаємо одинадцять чоловік, у тому числі п’ятьох санітарів. Двох так пошматовано, що, як каже Тьяден, їх можна було б поздряпувати ложкою із стінок траншеї і поховати в казанку. Іншому солдатові одірвало нижню частину тулуба з ногами. Верхня частина стоїть, прихилившись до окопної стіни, обличчя лимонно-жовте, а в бороді ще тліє цигарка. Тліє і тільки вже на губах, зашипівши, гасне.

Ми зносимо вбитих поки що до великої вирви. Вони лежать один на одному вже в три шари.

Зненацька починається обстріл. Невдовзі ми вже знову сидимо в напруженому й бездіяльному чеканні.

Атака, контратака, удар, контрудар — це слова, але що вони означають! Ми втрачаємо багато людей, здебільшого новобранців. На нашу дільницю знову прибуло поповнення — один із нових полків, майже поспіль юнаки останнього призову. Вони не пройшли ніякого навчання, тільки трохи ознайомилися з теорією, і їх спровадили на фронт. Що таке ручна граната, вони, правда, знають, але майже не мають уявлення про захист і не вміють бачити щось навколо себе, не вміють шукати сховку. Горбочок землі вони помічають тільки тоді, коли він не менш як півметра заввишки.

Хоча підкріплення нам конче потрібне,