Читати книгу - "Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

Свиня він, Стьопа, довгоносик, нетонкий, неделікатний чоловік. Хіба можна людині нагадувати такі речі, як переекзаменовка? Ховрашок!

Ява повернувся і пішов з левади. Я плюнув у бік Карафольки і пішов за ним. Ні, не дали Яві забути про переекзаменовку, про те, що його чекає.

Але доля вирішила все-таки відтягти трохи час розплати. На другий день рано-вранці Явині батьки поїхали на кілька днів до Києва звітувати про свою закордонну командировку на Виставці передового досвіду. І дід Варава не встиг розказати про переекзаменовку.

Та все одно настрій у Яви був кепський, пригнічений.

— Гад я, барахольщик,— картав він себе.— Мати мене цілує: «Синочку, синочку!» — подарунки мені, а я… Знала б вона, який я. Краще б одразу… Що це буде! Що це буде! Ех, якби вислідити, поки матері нема, отих шпигуняр! Усе було б гаразд. Можна було б розказати правду. Як я затонув і взагалі… От, якби вислідити…

Я невиразно мнякав:

— Мда… звичайно… але…

Я не вірив у реальність цього діла.

Але на другий день після від’їзду Явиних батьків до Києва він прибіг до мене блідий, як сметана, ледве дихаючи.

— Швидше… швидше… швидше…

Я вже думав — або пожежа, або землетрус, або футбол по телевізору передають. Я саме відро тягнув з криниці. До половини витяг. І відро назад шубовснуло з переляку, як він прибіг.

— Тю! Що таке?

— Гайда швидше! Вони йдуть у плавні. Оце зараз. Сам чув розмову. Книш каже: «Щось довгенько нема діла. Присохло. Чепуха получається». А Бурмило: «Да-да, пора кінчать, поїдемо сьогодні, я ж не винуватий, що застудився. Захворів…» А Книш: «Так я до тебе зайду через півгодини й поїдемо…» Швидше, Павлушо! Я відчуваю, сьогодні щось буде! Гайда, ну!

Він говорив так гаряче й переконливо, що моє відро, здається, само вискочило, наполовину розхлюпане, з криниці, вмить опинилося на ґанку, а ми з Явою, наче вистрілені з рогатки, помчали вулицею.

Розділ XI

Трагедія в кукурудзі. І хто б, ви думали, нас врятував?..

Нам не довелося довго сидіти в кущах біля Бурмилової хати. Не минуло й кількох хвилин, як з хвіртки вийшов Книш, а за ним Бурмило з мішком за плечима.

Бурмилова хата стояла за школою, край села. Одразу за нею починався величезний масив кукурудзи. Попід масивом гадючилась польова дорога.

Книш і Бурмило пішли дорогою, а ми з Явою — понад дорогою, скрадаючись у кукурудзі. Та не пройшли ми й ста метрів, як Книш раптом спинився і, чуємо, каже:

— Слухай, здається, за нами якісь пацани ув’язалися.

— Де? Хай їм всячина! — здивовано пробасив Бурмило.

— Та отам у кукурудзі.

— Ану ходімо навпрошки через масив. Заодно й перевіримо.

Ми з Явою гепнулися на землю і, мов зайці, навкарачках дременули вглиб кукурудзи.

Шорстке кукурудзяне листя зрадницьки шурхотіло навколо. І не збагнеш, чи то од вітру воно шурхотить, чи то хтось іде. Здавалося, Книш і Бурмило вже буквально над головою. От-от наступлять і розчавлять тебе, як жука-кузьку.

Відчуваючи в животі противне «ой-йой-ой», я біг навкарачках все далі й далі. І коли вже геть-чисто пообдирав коліна, спинився й припав, хекаючи, до землі. «Більше не можу! Хай наступають!»

Але ніхто на мене не наступав.

Я полежав трохи, прислухаючись.

Ш-шу-шу… шрх-хр… шшшу-у… шу…

Весь час, не перестаючи, шурхотить кукурудза.

І не чути в тому шурхотінні ані Книша, ані Бурмила, ані… мого друга Яви.

А щоб побачити — й думать годі. Далі свого носа нічого не бачу — суцільне плетиво з кукурудзяного листя. Ох і густа ж кукурудза, густіша за всякі джунглі.

Полежав я ще трохи, вуха нашорошивши. Нічого. Нічогісінько. Де ж це Ява? Ми ж ніби поряд рачки бігли.

— Яво! — кричу я, нарешті, пошепки.

Ані шеберхне.

— Яво! — кричу я трохи голосніше.

Ніякої відповіді.

Кинувся я в один бік, в другий.

— Яво! — кричу я вголос. Чорт його бери! Книша й Бурмила ми все одно вже проґавили — це факт. Вони вже гай-гай, уже, мабуть, у плавнях.

— Яво! — кричу я на повну губу.— Яво! Агов! Де ти?

— Цить! — чую нарешті десь далеченько сповнений таємничості Явин голос.— Тихше!

— Та що «тихше»! — кричу я.— Їх уже давно нема! А я нічого не бачу — така гущина! Не знаю, в який бік іти! Повзи сюди!

Ява трохи помовчав, тоді гукає:

— Повзи ти сюди!

Порачкував я на Явин голос.

Рачкував-рачкував — нема Яви.

— Яво! — гукаю нарешті.

— Агов! — чується десь далеко праворуч (а то було ліворуч).

— Яво! — роздратовано кричу я.— Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш!

— Це ти,— кричить він,— це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.

— Та ну тебе! Повзи сюди.

— Це ти сюди повзи!

Отак, перегукуючись, ми почали зигзагами підповзати один до одного. Нарешті я з розгону прямо носом у Явині штани ткнувся.

— Тьху!

Ще трохи — і ми б розминулися.

Сіли, одсапуємось.

— Розкричався! З тобою саме шпигунів ловити! — сичить крізь зуби Ява.— З тобою тільки воші на печі ловити, а не шпигунів!

— Який хоробрий! Чого ж ти дременув? Скажи спасибі, що вони нас не подавили, як блощиць…

Ява враз підхопився:

— Пішли! Пішли швидше на дорогу. Може, ще й встигнемо. В усякому разі, я знаю, де в плавнях шукати.

І Ява бадьоренько рвонув уперед. Я — за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки.

Йти ставало дедалі важче.

— Яво,— сказав я, хекаючи,— щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

— Яво,— сказав я, хекаючи ще дужче,— де шлях?

Ява мовчав.

— Яво,— сказав я, майже задихаючись,— ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

— Давай відпочинемо.

Ми посідали на землю.

— Ти знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться,— сказав Ява.— Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

— Що?! Що ти мелеш? — сказав я, відчуваючи, що в мене замість серця зараз драглистий свинячий холодець.— Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай, пішли.

Ми вже не думали про Книша й Бурмила, ми думали тільки про те, щоб вибратися з цього жахливого кукурудзяного полону.

Через півгодини ми знову сіли відпочити.

І раптом у мене виникла ідея.

— Яво,— кажу,— а що, як вилізти й подивитися, куди йти.

— Вилізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

— Ну то що,— кажу я.— Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

— Ну, то лізь.