Читати книгу - "Історик"

містраль. Мої попередні кімнати в пансіоні були зайняті, тож мені вдалося оселитися тільки в найжахливіших апартаментах, темних і похмурих. Мої колеги з Америки виїхали. Доброзичливий директор музею занедужав, і ніхто, здавалося, не пам’ятав, що мене запрошували на відкриття гробниці. Я намагався продовжити роботу про острів Крит, але даремно переглядав свої записи, сподіваючись, що прийде натхнення. На серці мені не легшало через примітивні забобони, поширені серед місцевих жителів. Раніше, під час попередніх поїздок, я не звертав уваги на ці забобони, хоча вони так поширені в Греції, що не помітити їх було неможливо. За грецькою традицією, як й за багатьма іншими, вважається, що вампіром (грецькою «vrykolakas») може виявитися будь-який погано закопаний труп або той, котрий повільно розкладається, не кажучи вже про випадки, коли людей помилково закопували живцем. Старі люди в тавернах Криту, здавалося, найбільше хотіли розповісти мені свої двісті десять вампірських історій замість того, щоб відповісти на питання, де можна взяти схожі залишки гончарних виробів або як їхні діди знайшли давні кораблі й пірнали на велику глибину по скарб. Одного разу ввечері якийсь незнайомець умовив мене скуштувати місцевого напою під вигадливою назвою «амнезія», після чого я наступного дня почувався хворим.

Зі мною все було не так, поки я не приїхав назад в Англію, та й то дорогою розігрався страшенний шторм і на мене напала така жахлива морська хвороба, якої в мене не було жодного разу в житті.

Я записав усе це на той випадок, якщо це хоч якось стосуватиметься інших аспектів моєї справи. У крайньому разі за допомогою цих нотаток ти зможеш краще зрозуміти, у якому стані я приїхав в Оксфорд. Я був виснажений, пригнічений і перебував у великому жаху. Із дзеркала на мене дивився змарнілий і блідий чоловік. Щоразу, коли, голячись, я різався, що траплялося досить часто в моєму тодішньому нервовому стані, я згадував ті майже свіжі ранки на шиї турецького чиновника і тоді відчував дедалі більше сумнівів щодо правдивості моїх спогадів. Іноді в мене було таке відчуття, яке часом доводило майже до божевілля: я відчував, що не закінчив чогось, відчував якийсь задум, який ніяк не міг розгадати. Я був самотній і сповнений якогось дивного передчуття. Одне слово, я й не знав, що мої нерви можуть бути в такому стані.

Звичайно, я намагався удати, що все йде, як раніше. Я нікому нічого не говорив про те, що відбувається, і з колишньою старанністю готувався до наступного семестру. Я написав американським фахівцям із класичної філології, з якими познайомився в Греції, про те, що мені було б цікаво хоча б на короткий час відвідати Штати, і просив їх допомогти, якщо є змога. Я вже практично здобув ступінь і дедалі більше відчував, що мені треба почати все спочатку, думав про те, що зміна місць піде мені на користь. Я також закінчив дві короткі статті про архітектурні й літературні докази наявності давнього гончарного виробництва на острові Крит. Мені було важко, але я щодня повертав себе в колишній стан, і з кожним днем мені ставало легше.

У перший місяць після повернення я намагався не тільки стерти з пам’яті неприємну подорож, а й уникав усього, що могло відновити інтерес до дивної маленької книги, залишеної на полиці, або до дослідження, яке я почав так необачно. Проте упевненість поверталась до мене, а разом із нею й інтерес, що вперто розпалювався в мені. Одного разу ввечері я взяв томик і розклав свої записи з Англії і Стамбула. Наслідки (тоді я саме так розцінив те, що відбулося) не забарилися — вони були жахливі й трагічні.

Мені доведеться зупинитися тут, сміливий читачу, я не можу зібратися на силі, щоб написати ще хоча б слово. Я прошу тебе не припиняти читання, а тільки зупинитися, щоб знову повернутись до листів, і я у свою чергу постараюся зробити те саме завтра.

Щиро ваш у глибокому горі, Бартоломео Россі

Розділ 10

Коли я подорослішала, то зрозуміла, який подарунок дає мандрівникові час: з’являється гостре бажання вдруге побувати в якомусь місці, відшукати щось, на що колись випадково натрапив, знову пережити відкриття. Іноді ми знову шукаємо місце, що саме по собі не було привабливим, але ми шукаємо його просто тому, що пам’ятаємо його. І коли знаходимо, звичайно ж, нам усе там здається іншим. Грубо тесані двері все ще на місці, але зараз вони здаються набагато меншими, день похмурий, а не ясний, як колись, на вулиці весна, а не осінь, ми самі, а не з трьома друзями, або гірше — ми з друзями, а не на самоті.

Юний мандрівник мало знає про те, що так буває, але до того, як сама пережила такі відчуття, я бачила їх у моєму батькові в монастирі Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале. Я радше відчувала, а не бачила цю магію повторення, знаючи, що він був уже в тій місцевості три роки тому. Дивно, але тут він був більш замисленим, ніж будь-де. Одного разу він уже був в Емоні, ще до нашого візиту, і не один раз у Рагусі. Кілька разів він уже вечеряв у приємній обстановці на кам’яній віллі Массімо й Джулії в минулі роки. Але щодо Сен-Матьє я відчувала: батька тягло в це місце, він постійно думав про нього, але чому, я не могла втямити; він переживав заново якісь моменти й нікому нічого не говорив. Тоді теж він нічого не казав мені, тільки мовив уголос, що впізнає вигин дороги, яка врешті-решт упиралася в стіну абатства. Пізніше я дізналася, що він добре пам’ятав, які двері ведуть у святилище, келію або, нарешті, у склеп. Його чудова пам’ять на дрібниці не була новинкою для мене, я вже бачила, як раніше він підходив до потрібних дверей у старих церквах, як він вибирав правильний поворот до давньої трапезної, як він зупинявся біля потрібного поста на посипаній гравієм дорозі, щоб купити квиток. Батько пам’ятав навіть, де він раніше пив чудову каву.

У Сен-Матьє все було інакше: відмінність полягала в тривожному стані батька, у тому, як він швидко перевіряв стіни й безлюдні проходи. Замість того, щоб говорити собі: «Онде той гарний тимпан над дверима, а я думав, він був на іншому боці» — батько, здавалося, перевіряв усе те, що він давно вже міг описати із заплющеними очима. Нарешті я здогадалася ще до того, як ми встигли піднятися сходами і пройти затіненою кипарисами алеєю до