Читати книгу - "Викрадач вічності"

Гарві наказав собі викинути з голови фантазії та зосередитися на пошуках Гуда. Нащо вигадувати нові жахіття, якщо й так страшно? Довкола валялося багато різного непотребу — певне, ворог зачаївся десь поряд, серед лабіринту запліснявілих картин і трухлявих меблів. Краєм ока Гарві помітив, як серед мотлоху щось поворушилося.

— Гуд? — хлопчик примружився, щоб краще розгледіти постать серед тіней. — Чого це ти тут ховаєшся?

Він зробив ще один крок і усвідомив, що помилився — шумів не таємничий пан Гуд. Гарві впізнав спотворену постать. У неї були гнилі крила, маленькі чорні оченята й зуби, неймовірна кількість зубів.

Карна!

Істота підвелася на брудному сідалі та огризнулася, наче побитий пес. Хлопчик позадкував, і якби Карну не скували рани, якби йому не завадив розкиданий мотлох, то Гарві вже потрапив би до його пазурів.

Карна замахав лапами, розкидаючи стільці, коробки, уламки старого непотребу, а тоді кинувся на здобич. Гарві задкував, прикипівши очима до звіра, і голова його гуділа від запитань. Де ж Гуд? Ось головна таємниця. Пані Ґріффін була впевнена, що він десь тут. Гарві обійшов усе горище, та єдиним тутешнім мешканцем виявилася тварюка, що зараз відтісняла його назад, до ляди.

Відступаючи, Гарві ще раз оглянув кутки. Може, він чогось не помітив? Однак погляд натрапив не на людину — його увагу привернула куля завбільшки з тенісний м’яч, що світилася, наче наповнена зоряним світлом. Куля, як бульбашка, вигулькнула з-поміж дощок і зринула вгору. Гарві дивився на неї, забувши про все. За мить до неї приєдналася і друга куля, а тоді й третя, четверта…

Зачарований Гарві не дивився під ноги. Він перечепився, впав і розпластався підлогою, та, попри червоний туман болю, продовжував дивитися вгору.

І над ним у всій красі постав Гуд.

Жахливо спотворені риси Гудового обличчя розтягнулися на весь дах: очі були чорними дірами в балках; ніс був широкий і гротескно плаский, наче рило велетенського кажана; рот був шпариною завдовжки три метри, і з нього виривався скрипучий голос, в якому чулося рипіння дверей, крик вітру в димарі та бахкання вікон.

— Дитино! — сказав Гуд. — Ти приніс біль до мого раю. Ганьба тобі!

— Який ще біль?! — гримнув Гарві.

Хлопчика трусило, як у пропасниці, та не можна було показувати страх. Він відплатить ворогові тією ж ілюзорною монетою — вдаватиме хоробрість навіть тоді, коли на неї й натяку немає.

— Я прийшов забрати те, що належить мені по праву, ось і все, — сказав Гарві.

Гуд засмоктав потворним ротом одну з мерехтливих куль. Вона миттю згасла.

— Марр загинула, — сказав він. — І Джайв мертвий. Через тебе вони перетворилися на гній та попіл!

— Вони ніколи й не були живими, — мовив Гарві.

— Хіба ти не чув їхніх ридань, їхніх благань? — прогудів Гуд і насупив чоло.

— Ні.

— Тоді я тебе теж не пожалію, — заскреготало у відповідь. — Я дивитимусь, як тебе ковтатиме мій бідний Карна, і радітиму.

Гарві зиркнув у бік Карни. Звір присів, готуючись до стрибка. Щелепи почвари стікали слиною. Тепер, коли Карна завмер, хлопчик зміг роздивитися його страшні рани: подерта шкіра нагадувала старий лисий килим, голова звисала, а груди здіймалися так важко, наче страховисько боролося за кожен подих.

Дивлячись на нього, Гарві пригадав слова пані Ґріффін: «Тепер я залюбки зустріла б Смерть, як давню подругу, яку колись прогнала зі свого ґанку».

Може, перетворившись на попіл, Карна й не полетить до зірок. Та звір жадав забуття: стомлений і поранений, Карна продовжував жити не за власною волею, а за наказом Гуда.

— Так шкода… — прошепотів голос під дахом.

— Чого це тобі шкода? — озвався Гарві.

Хлопчик подивився на Гуда. Той висмоктав ще дві кулі на очах у Гарві.

— Так шкода тебе втрачати. Може, я тебе все ж переконаю? Я ж не заподіяв тобі ніякої шкоди. Чому б не повернутися до нашої сім`ї та не жити без зайвих турбот?

— Ти відібрав у мене тридцять років життя з мамою і татом! — обурився Гарві. — Якщо я залишуся тут, то ти й решту вкрадеш.

— Я забрав у тебе лише марні дні, — заперечив Гуд. — Дощові. Сірі. Дні, яких ти й сам захотів би позбутися. Хіба це злочин?

— Я не знав, що втрачаю їх, — похитав головою Гарві.

— Ох, — зітхнув Гуд, — хіба не завжди саме так і буває? Щось вислизає з-поміж пальців, і коли його вже нема, починаєш жалкувати. Та що впало — те пропало, Гарві Свік!

— Ні! — вигукнув Гарві. — Я поверну вкрадене.

В запалих очах Гуда зблиснув вогонь.

— Гарві Свік, як же гарно ти сяєш! Я ще ніколи не зустрічав людей з такою яскравою душею, — він насупився, придивляючись до хлопця. — Тепер я розумію.

— Що розумієш?

— Чому ти повернувся.

Гарві почав знову казати, що повернувся по крадені роки, та не встиг він і двох слів мовити, як Гуд його перебив:

— Ти вернувся, бо знав, що тут твоя домівка. Гарві Свік, ми — два злодії. Я краду час. Ти крадеш життя. Але зрештою ми однакові — Викрадачі Вічності.

Думка про те, що він має щось спільне з такою почварою, була огидною, та в глибині душі Гарві злякався, чи не може це виявитися правдою. Він занімів.

— Нащо нам ворогувати? — мовив Гуд. — Можливо, мені слід узяти тебе під своє крило. Під своє західне крило, — він невесело посміявся з власного жарту. — Я тебе годуватиму, вчитиму знаходити шлях темними стежками.

— І врешті-решт я теж почну їсти дітей? — сказав Гарві. — Ні, дякую.

— Гадаю, Гарві Свік, тобі сподобалося б, — відповів Гуд. — Я ж знаю, в тебе є вампірські нахили.

Заперечити Гарві не міг. Саме слово «вампірські» нагадало йому про політ на Геловін: ширяєш під повним місяцем, очі горять, а в роті повно гострих, як леза, зубів.

— Бачу, ти добре все пам’ятаєш, — сказав Гуд, помітивши, з якою насолодою Гарві згадує той вечір.

— Не збираюсь я тут лишатися, — насупився хлопчик. — Я хочу забрати своє та піти звідси.

— Сумно, — зітхнув Гуд. — Як сумно це чути… Бажаєш отримати своє — то ось тобі смерть! Карно!

Потвора кволо підвела голову.

— З’їж хлопця!

Бідолашний звір не встиг навіть поворухнутися, а Гарві вже зірвався на ноги. Однак, якщо бігти до ляди наввипередки, він навряд чи втече.