Читати книгу - "Цензор снів"

Капрал наморщив чоло, похитав головою і відповів:

— Лабасю, ти й не підозрюєш, як нам тут усім буде тебе бракувати. Ми ж уже, можна сказати, зріднилися. Навіть не уявляю собі, як, прокинувшись одного ранку, не почую твого бадьорого співу. Тому для тебе зробимо все в найкращих наших традиціях. Процедура буде зведена буквально до кількох секунд. Раз-два — і ти вже тріпочеш крильцями в дорозі до неба.

— Це добре. Дуже добре, пане капрал. Просив би-м тільки про одну послугу. Чи не можна мені, наприклад, завтра організувати генеральну репетицію. Ну... примірятися... прилаштуватися... розумієте, що я маю на увазі? Бо ану ж у відповідальний день мотузка виявиться закоротка або задовга, її будуть підтягувати, або навпаки опускати, а я буду стояти й чекати. І тоді жодним чином не вкладетеся у ті кілька секунд. А я б щиро бажав, аби сталося саме так, як ви ото розповіли: раз-два і фю-урр!

— Гм, цілком слушне прохання. Дійсно, так часами буває, що шнурок не допасований через те, що перед тим вішали якогось курдупля або навпаки — цимбала. Охоче прислухаюся до твого прохання і обговорю його з паном директором. Всього найкращого.

Після цього він зачинив камеру. А тоді, звертаючись до нас, промовив:

— Мальвіна! Краля з вищого світу. Пінка-сметанка, хе-хе! А теж гуди — отруїла свого чоловіка, бо хотів з нею розлучитися. Людська скнарість веде до загибелі. Ходімо далі. — Дорогою продовжив: — Але гарна бестія! Шкода таку красу вішати. Як лише уявлю собі це пречудовне тіло на мотузці... як воно теліпається, смикається... Хочете, покажу?

Капрал підморгнув нам і рвучко звернув убік, ми проминули ще один довгий коридор і зупинилися перед металевими дверима, на яких була табличка з написом «Мальвіна Ходинецька». Капрал відчинив двері. З кутка в куток ходила вродлива довгонога білявка років тридцяти.

— А-а, пане капрал! — усміхнулася вона. — Кого це ти мені привів? Хочеш аж двох мені підселити?

— Нє, просто хотів, аби вони подивилися на тебе. Краса потребує уваги. Хочу, аби вони запам’ятали тебе і носили у своїй пам’яті, знаючи відтепер, що навіть такий втілений янгол може перетворитися на бестію.

— Ой, не треба мені тут папільотки на голові крутити[27]. Ви знали мого чоловіка? Ото була бестія! Мав купу коханок, а я то все мусила терпіти.

— То чому була така дурна та й не найняла когось, аби дав йому по голові, а сама взялася труїти? Уявляєте, — звернувся до нас, — ще й сама пішла до аптеки й купила трутку. То ж треба розум мати!

— Ну, так... — погодилася білявка. — Другий раз я б так не попалася.

— Другого разу не буде... Там у мене є один молодик, який за три дні обідати буде на небесах. Він не проти зустрітися з тобою тет-а-тет. Таку маленьку послугу я можу зробити для вас. Просто хотілося б, аби таке перфектне тіло ще отримало свою порцію втіхи. Га? Що скажеш?

— Ах, як ви смакуєте подібні слова! З вас вийшов би добрий кухар, а вийшов...

— А вийшов?..

— А вийшов лантух гівна!

— Ну, курва!

Капрал роздратовано затраснув двері, підборіддя його тряслося. Він скомандував іти поперед нього, ми пройшли ще зо сто метрів і опинилися біля дверей нашої камери. Скреготнув ключ.

— Ну, будьте, як вдома, — кпив собі капрал. — Скоро обід.

Віконце з ґратами високо вгорі демонструвало нам клаптик неба.

Стіни були розписані розмаїтою базґраниною, траплялися віршики і малюнки. По обидва боки камери тяглися дерев’яні причі, на яких лежали сінники, застелені коцами. За хвилю нам принесли простирадла з сірого грубого полотна та подушки, напхані соломою. До стін кріпилися полички з мисками, ложками та особистими речами. Під вікном стояв невеликий стіл. Причі й стіл примоцовані були залізними штабами до підлоги. Камера була розрахована на чотирьох. Двоє інших в’язнів дивилися на нас з нижніх прич вивчаючими поглядами. Один з них був доволі грубим і присадкуватим з великим картопляним носом, він забурчав:

— Шо, знову «долиняри» чи «павуки»? — натякаючи на «долинярів», що крадуть з кишень, і «павуків», що крадуть «павутину» — випрану білизну з горищ.

Другий, старший хлоп, скидався на сухотника, аж закашлявся так сміявся. Кулюс окинув оком причі й промовив:

— Я Кулюс. Запам’ятали? Ну, то йо. Мені закатрупити, як два пальці обслинити. І таких гівнюків, які регочуть без причини, я з особливим задоволенням чикрижу майхером[28]. А це мій кумпель Стефко, — він зробив паузу, мовби спостерігаючи, який ефект викличе моє ім’я, і повторив: — Стефко. А тепер язда[29] нагору, бо наші причі внизу.

Грубий повагався лише мить, врешті встав і переставив свого сінника нагору, а з верхніх зняв і дбайливо розстелив унизу. Те саме зробив сухотний.

Двері відчинилися і нам принесли обід: кожному по дві бляшані миски. В одній була зупа, а в другій картопля розбовтана з водою і доправлена борошном. Дісталося нам і по дві скибки чорного хліба. За столиком було місця тільки для двох. Кулюс кивнув мені, і ми з ним сіли їсти, ті двоє їли на своїх причах і сопіли незадоволено. Кулюс їв з апетитом і аж прицьмакував. Я не відчував голоду і бульбу віддав Кулюсу.

Так почалося »моє життя за ґратами. Тричі за день до камери заходив в’язничний сторож, роздаючи снідання, обід, вечерю. Годували нас переважно пенцаком[30], а тижні ми рахували від бульби до бульби, бо її давали по п’ятницях. О шостій вечора була перевірка: обстукували ґрати, оглядали камеру, борони Боже мати олівця або ножа. Раз на тиждень можна було дістати польську книжку, але що мої сусіди книжок не читали, я замовляв собі ніби й для них і поринав у фантазійні світи, далекі від того, який мене оточував. Згодом ми з тими двома здружилися. Кулюс поцікавився у сухотника, за що його посадили. Він замріяно поглянув на стелю, вкриту темно-сивим шміром[31], і промовив:

— Можливо, я зарізав кого-небудь.

— Як? Ти не пам’ятаєш, чи зарізав когось?

— Нє, не пам’ятаю. Прокидаюся зранку, а біля мене