Читати книгу - "Місто Тисячі Дверей"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Озирнувшись, Фімка переконався, що точно такі ж купи височать у Долині неподалік від доріжок. І біля кожної стоїть на варті, сунувши голову в пісок, страус. Стежать, так би мовити, за порядком. З-під землі. Недарма кажуть: «З-під землі тебе дістану!» Ось ці справді дістануть.
Не бажаючи зайвий раз спокушати долю і дражнити страусів, Фімка з Мосями в кишені вийшов розкресленими у Долині доріжками на звичайну доріжку для відвідувачів географічного парку. Щоправда, тепер її теж обабіч обвішали табличками з тими ж грізними попередженнями.
— Можна подумати, — пробурчав Мось, — хтось із власної волі зайшов би за огорожу Урочища Дитячих Кошмарів! У них тут у всіх що, вуса вузликом зав’язалися? Або, може, їх Великим Капцем пристукнуло?! Кому б спало на думку шкодити такій красі? Хоча, що це Ми — краси ж ніякої не залишилося, самі таблички. А от їм би Ми залюбки нашкодили...
— Мось, тут щось трапилося, поки нас не було, — прошепотів Фімка.
— А ти спостережливий хлопчик, — уїдливо зауважив чеширський тарган. — Довідатися б тільки, що саме тут відбулося...
— Запитаємо в страусів?
— Як? Ти вмієш розмовляти з тими, чия голова засунута в пісок? Може, нам краще пошукати наш будинок, га? А то він знову блукає безпритульний...
— А може, до палацу? — запропонував Фімка. — Меліса з Розаліндою напевно знають, у чому річ.
— А їхня бабця знає, хто ти такий, — додав Мось. — Вона ж бачила, як ти пішов. І якщо ти тепер повернешся, у неї виникнуть підозри. Слухай, а в тебе в місті немає ніяких знайомих? Крім, звичайно, того Порядника в сірому дранті.
Фімка подумав-подумав і згадав:
— Є! Господар однієї кав’ярні. Його звуть якось дивно... так, Димон чи щось на кшталт того.
— Зовсім інша річ! А де ця кав’ярня знаходиться?
— На пагорбі.
— І все? Більше нічого не пам’ятаєш?
Фімка зажурено похитав головою.
— Та-ак, — протягнув Мось. — Не густо. Та нічого, спробуємо знайти. А в крайньому разі звернемося до одного детектива, чув я про нього, начебто він будь-яку річ здатен знайти. Якщо вже він нам не допоможе... Але спершу все-таки спробуємо самі. Згоден?
— Авжеж!
Розділ двадцять четвертий,
дуже маленький, у якому майже нічого не відбувається
Містер Колреш Ямс, великий (і — єдиний) детектив в Охах, сидів у своєму улюбленому кріслі й вистукував на барабані сумну мелодію. Настрій у містера Ямса був меланхолійний і мрійливий. За вікнами навшпиньках ходили Невиконані Обіцянки, але сьогодні — не для того, щоб підкрастися і налякати когось, ні. Просто вони не хотіли привертати увагу великого детектива. У такому настрої він міг запросто їх виконати.
— Ну і чого я домігся? — запитав містер Ямс у когось, не видимого Невиконаним Обіцянкам. — Чого ж зрештою я домігся, га?
— Я думав, ви знаєте, що робите... — обережно і неголосно вимовив хтось. — Це ж елементарно, Ямс!
— Тоді здавалося, що саме так. Тепер я ні в чому не впевнений, — журливо вимовив детектив. — Бачите, я зовсім не такий великий.
— Справа не в розмірах, — примирливо повідомив голос. — Повірте, я знаю.
Якийсь час вони мовчали, тільки Ямс продовжував вибивати на барабані мелодію.
Потім у двері постукали...
Розділ двадцять п’ятий,
у якому будуються плани і ухвалюються рішення
Зрештою, пагорбів в Охах було не так багато, кав’ярень на них — трішки більше, а от господарів кав’ярень з ім’ям, яке звучало як Димон, узагалі п’ятеро. Дрібниці, якби всі господарі жили на одному пагорбі. А так — довелося полазити по схилах.
Зате тепер Фімка сидів у вже знайомій кав’ярні, а Рету-Де-Мон підливав йому мракки. Мракка була огидною на смак, зовсім не така, якою Рету-Де-Мон пригощав Фімку минулого разу.
— Незабаром і цієї не буде, — сумно проказав господар кав’ярні. — Мракковари з дня на день несуться гірше і гірше.
Він помітив Фімчин подив і пояснив:
— А як ти думав, звідки береться мракка? Не з Горщичка ж! Мосі кажуть, ви були у палаці. Тоді ти повинен бур бачити там мракковарів.
— Це котрі схожі на самовари? А поводяться, як курки?
— Саме вони!
— Бачив!
— Оце і є мракковари. Бо варять мракку. І відразу ж несуться нею. Як звичайні курки відкладають яйця, так вони відкладають невеликі барильця з мраккою.
Рету-Де-Мон відвів Фімку на задній двір і показав своїх мракковарів. Хлопчик пам’ятав, як виглядали палацові — бадьорі, товариські (навіть занадто!), рухливі. А мракковари господаря кав’ярні були мляві, з тьмяними боками, з ніжками, що запліталися на ходу. Вони ледь-ледь шкутильгали подвір’ям і зрідка випускали слабенькі струмені пари.
— Лишенько, — погодився один із Мосей. — І що це на них найшло? Невже хтось випустив із клітки Всесвітній Сум?
Рету-Де-Мон замахав руками:
— Що ти! Сум як сидів у географічному парку, так і сидить! Його інвентаризували, дали номерок і наказали «не порушувати»! Тобто на відвідувачів не нападати і за межі своєї ділянки не вилазити.
— Слухається?
— Слухається! У нас тепер знаєш які суворі порядки!
— Бачили, — скептично відгукнулися Мосі. — Мабуть, Сигізмунд Брехло руку доклав, га?
— Він самий... Двері зафарбували та й будинки перефарбували майже всі поспіль!
— Це ми помітили, — зітхнув Фімка. — Ну і нудно ж тут тепер стало...
— Не те слово! — підтримав Рету-Де-Мон. — Просто сумно! Жити не хочеться!
— А чого ж ви дозволили? — обурилися Мосі.
— Але ж Сигізмунда пані Бенбоу підтримує. Ти з нею знайомий?
— Доводилося зустрічатися...
— А ти можеш уявити, щоб хтось ризикнув їй заперечити? Еге ж!.. До того ж, — додав він, — у нас зараз лихо крутіше за
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місто Тисячі Дверей», після закриття браузера.