Читати книгу - "Мертва кров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А другого дня до старого Вельфа завітала дочка Крістіна. Дивлячись на цю високу жінку з розумними карими очима й приємною посмішкою, Венчеслав думав: «Крістіна — ось мій шлях заволодіти і цим будинком, і тими коштовностями, які він зберігає в собі…»
…— Венчеславе, тебе гості вже зачекалися, — зазирнула у кімнату Крістіна, або, як її тепер називали у Росії, Крістіна Камількарівна. — Про що ти тут думаєш?
— Про тебе. Останнім часом я все більше думаю про тебе…
XV
Орлов повернувся після телефонної розмови з розгубленим обличчям.
— Хотів дещо перевірити, але не вдалося.
— Що саме перевірити? — запитав Аблаутов. — Може, я чимось допоможу?
— Тут скоріше я міг би бути вам корисний, але про це потім. Скажіть, як ці папери до вас потрапили? — і він простяг Петрову кілька папірців.
— А це мені передав Єфремов спеціально для вас, — відповів Петров. — Єфремов — це помічник Богдана Івановича.
— Так, я вам, здається, говорив про візника, — сказав Аблаутов. — Я до нього у родину послав свого помічника Єфремова, щоб він зібрав і привіз деякі матеріали.
Орлов тим часом ніяк не міг відірватися від якогось паперу:
— Тут його словесний портрет. І, знаєте, у мене таке відчуття, що я бачив цю людину. Ось і зараз телефонував додому, щоб запитати Інну Іванівну, чи пам’ятає вона чоловіка, який віз нас вчора з лекції Буревого додому. Заметіль вчора була така, що не приведи Бог, а він, уявляєте, на фаетоні…
Аблаутов його зупинив:
— Сергію Олексійовичу, те, що ви кажете, — це дуже важливо. Поїхали до мене і поговоримо.
— Сьогодні вже не вийде. Інна Іванівна погано себе почуває, мушу повернутися. Одне лише хочу запитати, навіщо я вам потрібен?
— Сергію Олексійовичу, мені й так соромно, що я у вас стільки часу забрав. Відкладемо нашу розмову на завтра. До речі, я для вас ще дещо цікаве маю. А зараз я вас відвезу додому. Дякувати Богові, і Шеншина з матір’ю у безпеці, і ми вже в дечому почали розбиратися…
Коли Орлов вийшов з машини і підійшов до під’їзду, він чомусь знову згадав калюжу крові й слизу, яку вони вчора побачили біля входу в будинок, а які моторошні були слова Інни Іванівни:
— Кров… Буде багато крові…
Від запаху моргу, трупів, від цих спогадів про слиз і кров Орлова вже нудило. А тут він ще дізнався про те, що славетний Лозинський був некрофілом, професор Іванова, яку він дуже поважав, виявилася лесбіянкою, а дочка його друга генерала Шеншина — коханкою Іванової. Це ж здуріти можна! Зараз зателефонував додому, а його жінка, п’яна як чіп, навіть говорити не змогла. А сьогоднішня дуель? Все! Він втомився. Втомився смертельно. Зараз би з кимось поговорити про вірші, про літературу, аби лише забути про весь цей бруд, про всю цю гидоту!
У себе вдома у м’якому кріслі Орлов побачив Кримського-Корсарова, який дрімав, але, почувши кроки, відразу відкрив очі:
— Як ми й домовилися, я повернувся ввечері, але вас не було. Борис Миколайович також пішов. Я сподівався, що ви скоро приїдете, розмовляв з Інною Іванівною. Мабуть, набрид їй, але вас все не було. І все ж я вирішив дочекатися.
— Були термінові справи, я не міг вирватися. Але я хотів вас запитати…
— Мабуть, про Париж, — посміхнувся Кримський-Корсаров.
— Ні, про Петербург.
— О, я там давно не був, Сергію Олексійовичу. Востаннє десь півроку тому. Їздив знайомитися з Венчеславом Боголюбським.
Орлов відразу пожвавішав:
— І яке він на вас справив враження?
— Це — унікальний чоловік! Набагато легше перерахувати все те, чого він не читав, не знав і не міг, аніж те, що він читав, знає і може.
— А який він як людина?
— Людина він, наскільки я зрозумів, складна. Відразу важко щось сказати. Високий, золотоволосий, голубоокий. Розмовляє спокійно, впевнено, з повагою до співрозмовника. Але живе якось дивно. Навіть у Європі так не живуть. Я маю на увазі його нічний спосіб життя. Уявіть собі, коли від одних господарів гості роз’їжджаються, то в цей час у нього вони з’являються. І взагалі, коли хтось хоче з Венчеславом поспілкуватися, то найкращий час для цього від сьомої вечора до шостої години ранку.
— А що він робить вдень?
— Вдень він відпочиває, пише, робить коректуру.
— Ви сказали, що він має дивний спосіб життя, але хіба не так живе і В’ячеслав Іванов?
— Мабуть, ви маєте рацію! А взагалі, ви знаєте, В’ячеслав Іванов терпіти не може Боголюбського. Тому, що частина людей, які збиралися у нього вдома, зараз збираються у замку Венчеслава. І якщо раніше В’ячеслав Іванов був один такий унікальний, то тепер з’явився Боголюбський і ефект унікальності Іванова зник, — в очах Кримського-Корсарова вже не було й крихти сонливості.
— А чогось дивного, несподіваного у поведінці Венчеслава ви не помічали?
— Ні, нічого. До речі, в його замку тижнями, місяцями, роками живе багато митців. В основному, письменники. Станіслав Кузьмич двокімнатні апартаменти ангажує. Ще там живе письменниця Кузьміна. Ви її повинні пам’ятати. Вона дитячі книжки пише. Ще якийсь дивний художник… Багато людей… Боюся, й сам Венчеслав Іванович точно не знає, скільки їх у нього в замку. До речі, він і грошей з них не бере. Я сам двічі ночував у цьому замку. Там затишно і приємно.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мертва кров», після закриття браузера.