Читати книгу - "140 децибелів тиші"

Професор відступив від плити.

— Не знаю, не знаю... Тривожно мені якось, Толю. Мабуть, я таки зберуся і поїду.

— Та ви ж навіть дороги не знаєте!

— У машині навігатор, доберуся.

— Ну, як хочете. Я вас переконувати не буду. І стримувати теж. Їдьте, тільки телефон не забудьте. Тримайте мене в курсі. А я мушу йти.

— А пельмені? Уже ж доварюються!

— Дякую, але мені вже час. Та і вам збиратися треба, якщо справді їхати надумали.

Розділ 14

Протистояння

Сергій вийшов з маршрутки на вокзалі Івано-Франківська й одразу побіг до автобусної каси купити квиток до Яринчиного села. Навколо метушилися люди — то був кінець робочого дня.

Хлопець прилаштувався в кінці черги. Його то відштовхували, то підпирали ззаду. Опасиста тітонька з двома клунками схопила за руку і почала щось швидко говорити. Він показав їй, що не чує. Жінка замовкла і стала в чергу за ним. Сергій відвернувся, але за мить його знову схопили за руку. «Та що вона хоче від мене?» — подумав, обертаючись, і побачив, що його тримає міліціонер. Хлопець злякано відсахнувся. «Ну от і все. Швидкі вони, коли не треба! Знайшли-таки...»

Він чекав, що міліціонер зараз одягне йому кайданки і поведе у відділок. Але той жестом попросив малого дивитися йому в обличчя і повільно промовив:

— Ти глухонімий, так? Я бачив, як ти показував жінці, що не чуєш.

Сергій кивнув.

— То чого ти стоїш тут, мучишся? Ти ж можеш без черги квитки брати. Ану, ходімо зі мною.

Сергій, збентежений і здивований, подався за міліціонером, який розштовхав натовп і підступив просто до каси.

— Так, швидко пропустили дитину-інваліда! — вигукнув він, прилаштовуючись біля віконця. — Тобі куди, малий?

На стіні висів великий розклад руху автобусів. Сергій тицьнув пальцем у назву «місто Верховина» і дістав з кишені п’ятдесят гривень.

— Сховай гроші, — буркнув міліціонер, — тобі як інваліду безкоштовний проїзд у транспорті положено. Не знав? А чому ти сам, до речі? Де супроводжуючі?

Хлопець не зрозумів запитання, але суворий вираз обличчя міліціонера насторожив його. Він похитав головою, показуючи, що не чує. Міліціонер махнув рукою, взяв у касирки безкоштовний квиток і повів Сергія до маршрутного автобуса «Івано-Франківськ-Верховина». Передав квиток водію, а Сергія підштовхнув у салон. Навіть помахав йому рукою! Тоді поправив кашкета і з почуттям виконаного обов’язку гордо пішов собі далі.

Сергій усе ще не міг надивуватися, що бувають, виявляється, і такі міліціонери, а не лише різні там кокудаки.

А міліціонер ішов і думав собі: «Ото батьки пішли: такого малого самого їздити пускають! Та ще й каліку! Та я б свого цілого-здорового нікуди ще не випустив, а тут!..»

Автобус виїхав на перехрестя і зупинився біля світлофора. Праворуч на стовпі висів дороговказ, де було написано: «Верховина — 125 км». Сергій мимоволі всміхнувся.

Ще кілька хвилин тому він боявся, що його під конвоєм повезуть до інтернату або й у колонію для малолітніх злочинців спровадять, а зараз був певен, що через якихось три години знову побачить Яринку...

Подумки він усе частіше кликав її «сестричка». Останні три місяці мріяв знайти малу і врятувати від батька-чудовиська, який до смерті забив її маму. Але що ближче автобус під’їжджав до Яринчиного села, то більші сумніви опосідали хлопця. Як знайти її хату? Як непомітно проникнути всередину і вивести дівчинку? Як серед ночі повернутися до Івано-Франківська?

Запитань було багато, а відповідей поки що — жодної...

Яринчине село розкинулося на берегах карпатського красеня — Чорного Черемоша. Водій зупинив автобус біля обшарпаної зупинки. Сергій вийшов з маршрутки, вдихнув свіжого гірського повітря і розгубився...

Якось у новинах показували сюжет про повінь у Карпатах після танення снігів — новини на «Першому каналі» дивилися майже всі в інтернаті, адже це була одна з небагатьох передач із сурдоперекладом. Яринка жестів перекладача не розуміла, тому в телевізор зиркала хіба вряди-годи. Але раптом вона стрепенулася, підбігла до телевізора й почала тицяти пальцем то в екран, то собі в груди.

— Що сталося, Яринко? — злякалася вихователька, яка разом з дітьми сиділа в загальній кімнаті. — Що ти там побачила? Це твоє село, так?

Але сюжет уже завершився. Яринка, похнюпившись, повернулася на диван і притулилася до Сергія.

Наступного дня після уроків Сергій повів Яринку в комп’ютерний клас. Під’єднавшись до інтернету, погуглив інформацію про її село. Дівчинка одразу ж пожвавішала, коли на моніторі з’явилися знайомі місця. Так вони й просиділи, розглядаючи фотографії, аж до вечері.

Коли вони прощалися біля спального корпусу, Яринка знаками попросила Сергія зачекати і побігла у свою кімнату. Незабаром повернулася з кольоровою фотографією, на якій молода жінка, сидячи на похиленому ганку старої дерев’яної хати, тримала на колінах маленьку дівчинку. Вони були такі схожі, і в обох був такий щасливий погляд! Яринка показала пальцем на жінку і прожестикулювала: мама. Потім ураз заплакала. Хлопець аж розгубився: Яринка ніколи не плакала, навіть коли їй було дуже боляче! Обійняв її і подумки пообіцяв, що ніколи в житті нікому не дозволить образити. А ще — зробить усе, щоб її погляд знову став таким же щасливим, як і на тому фото...

Село тягнулося змійкою вздовж ріки. Сергій ішов вулицею, уважно розглядаючи кожну хату. Намагався упізнати серед них ту, що запам’яталася з Яринчиної фотографії. Але так нічого й не видивився. Спинився біля останньої хати. Що робити далі, просто не знав.

«Напевне, я помилився. Яринка показувала мені себе й маму, але чи то була їхня хата? Може, вони їздили до когось у гості в інше село і там фотографувалися? І як я маю тепер її знайти?»

Щоб не впасти у відчай, який наповзав чорною хвилею, Сергій подався на берег ріки й узявся пускати жабки гладенькими, обточеними водою камінцями. Вони підстрибували, відбиваючись від поверхні води, і летіли вперед, ніби хотіли дістатися до протилежного берега. Але кінець кінцем таки