Читати книгу - "Числа Харона"

недопалків і купку попелу. — Задля нього стара залізла б під землю й перепливла Полтву. Це якийсь убогий математик. Вона казала про нього «мій бідолаха». Колись моя мати прийшла до нього, аби замовити йому формулу, яка б полегшила їй пошуки параметрів для гороскопу, а він замість винагороди витягав у неї інформацію про її клієнтів. Мати розповідала йому про них геть усе. На підставі гороскопів, які вона йому постачала, цей чоловік математично описував їхнє життя. Мені про нього відомо лише те, що живе він на Задвужанській.

Попельський заціпенів, а тоді тремтячими руками закурив сигарету. Задвужанська. Вулиця злочинів, вулиця зради. Вулиця замордованої рудоволосої й вулиця віроломної Ренати. Вулиця коханця, що полюбляє таких потвор, як Люба Байдикова. Едвард машинально видихнув дим крізь ніздрі поламаного носа й тихо зойкнув від болю.

— Чому ваша мати задля нього була готова на все? — запитав детектив.

— Бо він був її дупцинґером[32], зрозуміло?

— Ким? — Попельський не вірив власним вухам.

— Любасом, — засопів Байдик. — Тим, хто регулярно ковзався на її гівнах. Мені це відомо не від неї, а від її сусідів. Стара мені б точно цього не сказала або щось би вигадала. Брехала, як по нотах...

— І тому ви не розповіли про це поліції? — Попельський аж здригнувся, почувши ці жахливі слова. — Бо вам соромно? І через це ви найняли приватного детектива, чиє мовчання можете купити? Я правильно вас зрозумів?

— Ні, — Байдик підвівся з-за столу. — Не тому. Поліція пішла б за моїми вказівками, схопила цього чоловіка й запроторила його до Бригідок. От, що було б. А ти приведеш його мені. Темної ночі привезеш до мого саду. Я з ним поговорю, а тоді віддам його тобі. Живого, але трохи змученого. Не бійся, я його не вб’ю. Просто порозмовляю. Запитаю, що такого поганого зробила йому моя стара, що він її закатрупив. Ось, чому я нічого не розповів поліції. Що ти на це скажеш?

Попельський підійшов до столу. Серед аркушів, списаних математичними обрахунками, лежали п’ятсот злотих. Детектив простягнув до них руку.

— Відколи це, пане інженере, звертаються на «ти» до генерала Польського війська?

III

Попельський вийшов з вілли Байдика і якусь мить роззирався вулицею. Він давно не бував у цих околицях, і минуло трохи часу, перш ніж Едвард пригадав собі про існування проходу між парканами садиб. Кілька хвилин він швидко йшов навпростець, а тоді дістався до жіночої школи на розі Яблоновських та Волоської, звідки до трамвайної зупинки було два кроки. Відразу вгледів трамвай номер 11, що над’їжджав від Стрийського парку і, необачно забувши про болючий ніс, наддав ходу. Ускочив до вагона, важко відсапуючись.

Та він не переймався ані носом, ані тим, що піт приліпив його пов’язку до спини. Не звертав уваги на вигуки дітей у формі поблизького виховного закладу, які заповнили вагон, бо в супроводі двох учителів їхали, певне, на вокзал, а звідтіля на недільну маївку. Попельський думав лише про математика, який мешкав на Задвужанській. Ця вулиця була однією з найдовших у місті й налічувала приблизно по сто номерів з кожного боку. Припущення, що він живе неподалік місця, де знайшли тіло рудоволосої, було мало ймовірним, оскільки вбивця продемонстрував неабияку кмітливість, супроводжуючи свій учинок гебрайським написом. Поза тим, виникали й інші перешкоди. Чоловік, якого замордована називала «бідолахою», міг бути чиїмсь пожильцем, а той, хто винаймав йому помешкання не зареєстрував його, щоб не сплачувати податку. До того ж, у реєстраційних книгах вказують виконуваний фах, а не освіту, а коханець Люби Байдикової аж ніяк не мусив працювати математиком. Він міг бути комівояжером, котрий задля розваги час від часу відсвіжує в пам’яті тригонометричні рівняння. Зрештою, його можна було б розшукати за допомогою нишпорок Заремби, але тоді довелося б розповісти другові про новий слід у справі. А цього Попельський хотів уникнути, позаяк поширення отриманої інформації означало те, що поліція перехопить розслідування, а Едвард сам позбавить себе «генеральської» винагороди. А прохати Зарембу нікому про це не розповідати було небезпечно для самого Вільгельма, й могло означати кінець його поліційної кар’єри у випадку, якби хтось з інформаторів виявився непорядним і доніс Коцовському. Крім цього, Попельський відчував, що сплачуючи величезну суму за розшук материного коханця, Байдик має щодо того якісь підлі наміри, можливо, він захоче помститися математику, вбити й закопати в саду? Тоді завдання Попельського стало б небезпечним для нього самого, бо означало б співучасть у вбивстві. Усе це виглядало погано. Йому конче потрібен був помічник!

Він важко зітхнув і вирішив обміркувати що патову ситуацію завтра. А нині хотілося натішитися гарним заробітком.

Попельський вийшов біля електростанції й попрямував додому. Дорогою з ностальгією глянув на вікна свого колишнього кабінету в будинку Воєводської комендатури на розі Леона Сапєги, а тоді швидко збіг уздовж парку, що оточував цитадель, у бік пошти. У квітковій крамниці «Флора» купив букет червоних троянд для Леокадії, у цукерні на Сикстуській — шоколад з горіхами для Рити й льодяники для служниці Ганни.

Через п’ять хвилин він уже обдаровував своїх дам. Стримана Леокадія прийняла квіти й конверта із грошима з лагідною посмішкою й олімпійським спокоєм, зате Рита, угледівши шоколад, вистрибувала й репетувала, як мала дикунка. Попельський змінив піджак на вишневу хатню куртку, зручно всівся в затемненій вітальні біля великого годинника, закурив сигарету й дивився, як кузина ставить квіти до кришталевої вази, яку ще кілька хвилин тому збиралася віднести до ломбарду. Підбігла доня й підставила замурзані шоколадом губенята. «Suum cuique, — подумав він, кожному даю своє, те, що йому справді належить: Леокадії — повагу й прив’язаність, Риті — батьківську любов».

Він був утомлений, сонний і вдоволений. Заплющив очі. З балкона, з-за щільної портьєри, долітав легенький повів. Чулося шелестіння карт — це Леокадія розкладала пасьянс, шерхотіння олівця на аркуші бристолю — це Рита малювала будинки, палаци, гори й річки. Усі сиділи в одній кімнаті. Усім було добре. Усі отримали те, чого бажали.

Зі стану напівдрімоти його вихопив телефонний дзвінок. Попельський запитально глянув на служницю Ганну, яка стояла у дверях вітальні зі слухавкою в руці.

— То я си піду ду Гершоса пу телєтину на шницлі, — озвалася Ганна, поклала слухавку на столик і вийшла з помешкання.

Попельський підбіг до телефону, ледь роздратований на служницю, котра не сказала йому, хто дзвонить, а до всього ще й наражає його на