Читати книгу - "Лялька"

Едмундс, сам того не бажаючи, фиркнув і, коли Бакстер глянула на нього вбивчим поглядом, спробував приховати це кашлем.

— Не хвилюйся, далі більше, — сказав Джо.

Він вказав на темношкіру чоловічу ногу, на якій був великий операційний шрам. Джо підніс до світла рентгенівський знімок. На вицвілому скелеті виднілися два довгих яскраво-білих стержні, що вирізнялися із загальної картини.

— Пластини та гвинти, які підтримують велику стегнову кістку, малу стегнову кістку та саме стегно, — пояснив Джо. — Це серйозна операція. «Ми оперуємо? Чи ампутуємо?» — аж настільки серйозна. Хтось точно мав це запам’ятати.

— Чи є на цих штуках серійні номери чи щось таке? — запитала Бакстер.

— Я, звісно, перевірю, але не так важливо, чи можна їх відстежити чи ні, усе залежатиме від того, як давно цю операцію зробили, а цей шрам видається мені старим.

Поки Бакстер разом із Джо вивчали рентгенівський знімок, Едмундс став навколішки, щоб ближче роздивитися праву жіночу руку, яка, з того, що він пам’ятав, і вказувала так моторошно на відображення у склі. Кожний із п’яти ідеально нафарбованих нігтів був покритий мерехтливим у темряві, пурпуровим лаком.

— Вказівний палець відрізняється! — раптом випалив він.

— О, ти помітив, — радісно промовив Джо. — Я саме хотів про це сказати. Цього неможливо помітити в темній квартирі, але тут можна чітко побачити, що на одному пальці використали інший лак для нігтів.

— І як це може допомогти? — запитала Бакстер.

Джо взяв із візка ультрафіолетову лампу, увімкнув її та просвітив тендітну руку по всій довжині. Темні синці то з’являлися, то знову зникали, коли фіолетове світло обминало їх, а найбільше їх скупчення було на зап’ястку та навколо нього.

— Це сліди боротьби, — сказав він. — А тепер подивіться на ці нігті: жодного зламаного. Їх нафарбували вже потім.

— Після боротьби чи після смерті? — запитала Бакстер.

— Я б сказав після того, і того. Мені не вдалося знайти жодних слідів запального процесу, а це означає, що вона померла незадовго після того, як отримала синці…

— …гадаю, так убивця говорить із нами.

***

Невелику, однак важливу частину Північної лінії перекрили через будівельні роботи. Подумавши, що перспектива потрапити в затор не така вже й приваблива, Вульф звернув на Піккаділлі до Каледоніан-роуд та за двадцять п’ять хвилин пішки повернувся до Кентіш Таун. Це був не надто мальовничий маршрут, і щойно він пройшов повз парк, то втратив із поля зору красиву годинникову башту, на якій оздоблення вкривала чарівна зеленувата іржа, однак температура впала до стерпного рівня, а завдяки вечірньому сонцю і повітря у цій частині міста було спокійним.

День минув у марних пошуках Віджая Рана. Вульф разом із Фінлі поїхали до Вулвіча й знайшли родинний будинок у передбачувано закинутому стані. Жалюгідний садок перед будинком виглядав значно виразніше, ніж мав би, бо висока трава та самонасівні бур’яни розрослися доріжкою, що вела до вхідних дверей. Гора нерозкритої пошти та різноманітні листівки були ледь помітні крізь маленьке віконечко для пошти.

Інформація, яку Фрауд зібрав докупи, була ледь варта того, щоб її читати, а стривожений партнер бухгалтерської фірми Рана відкрито визнав, що якби знав, де переховується його зниклий партнер, то вбив би його власноруч. Єдиним корисним відкриттям стала очевидна відсутність інформації про Рана до 1991 року. З якоїсь причини він змінив ім’я. Вони сподівалися, що як тільки Служба реєстрації зміни імені надасть їм попереднє ім’я, численні колишні гріхи Рана спрямують їх до його теперішнього місцезнаходження.

Підійшовши до свого будинку, Вульф помітив темно-синій «бентлі» з особливими номерами, який незаконно припаркували біля головного входу. Він перейшов вулицю перед авто і помітив на сидінні водія сивого чоловіка. Вульф потягнувся до вхідних дверей, шукаючи ключі, коли раптом задзвонив його мобільник. Висвітилося ім’я Андреа. Він відразу ж поклав телефон назад до кишені, а потім почув за спиною глухий звук відкривання важких дверцят дорогого авто.

— Ти ігноруєш мої дзвінки, — сказала Андреа.

Вульф зітхнув і розвернувся до неї обличчям. Вона знову виглядала бездоганно, хоча й провела більшість дня перед телевізійними камерами. Вульф помітив, що на ній було намисто, яке він подарував їй на їхню першу річницю весілля, однак вирішив не згадувати цього.

— Більшу частину суботи я провела під замком, — продовжила вона.

— Таке трапляється, коли ти порушуєш закон.

— Охолонь, Натане. Ми з тобою обоє добре знаємо, що якби я не зробила цього репортажу, то його зробив би хтось інший.

— Ти так у цьому впевнена?

— Ти ж чудово знаєш, що так. Невже ти думаєш, що якби я не пустила це в ефір, убивця просто здався: «О, вона не прочитала, яке розчарування. Краще мені забути про весь цей список смертників»? Звісно ж, ні. Він би зв’язався з іншим каналом новин і, можливо, у своєму щільному розкладі знайшов би час і для мене.

— Це твоє уявлення про вибачення?

— Мені немає за що вибачатися перед тобою. Я хочу, щоб ти пробачив мене.

— Щоб тебе пробачили, спочатку потрібно вибачитися. По-іншому ніяк!

— Хто сказав?

— Не знаю, такі правила етикету.

— Бо це важливо.

— Я не гратиму з тобою в це, — сказав Вульф, вражений тим, як легко вони могли знову піддатися старим звичкам, навіть тепер.

Він глянув повз Андреа на вишукане авто, яке завмерло на бордюрі.

— Коли твій татусь устиг купити тобі «бентлі»?

— О, припини! — несподівано для нього випалила вона.

До нього повільно дійшло, чому це так образило її.

— О Боже. Це ж він, правда? Твій новий коханець? — сказав він, широко розплющивши очі й напружено вдивляючись у затемнене вікно.

— Це Джефрі, так.

— О, Джефрі, та невже? Що ж, він точно виглядає дуже… багатим. Скільки йому? Шістдесят?

— Припини дивитися на нього.

— Я можу дивитися куди захочу.

— Ти так і не подорослішав.

— А якщо подумати, тобі напевно не варто трахати його надто сильно, ще зламаєш щось.

Андреа переборола себе, й кутики її вуст поповзли вгору.

— Серйозно, — тихо промовив Вульф, — він і справді та причина, через яку ти пішла від мене?

— Ти та причина, чому я пішла.

— О.

Запала незручна тиша.

— Ми хочемо запросити тебе на вечерю. Ми просиділи тут майже годину, і я вмираю з голоду.