Читати книгу - "Азазель"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Ераст Петрович із заздрістю подумав, що красеня Іполита, відчайдушну голову, дуже навіть є за що покохати й без усякої пожежі. Такому молодцеві, певно, від жінок відбою нема. І як тільки людям отаке щастя випадає? Одначе це міркування справи не стосувалось. Запитувати треба було про справу.
— Хто вона, звідки?
— Не знаю. Вона про себе не любить розводитися. Знаю тільки, що росла десь за кордоном. Здається, в Швейцарії, в якомусь пансіоні.
— А де вона зараз? — запитав Ераст Петрович, втім, не дуже розраховуючи на удачу.
Одначе Зуров явно зволікав із відповіддю, й у Фандоріна всередині все завмерло.
— Що, так притисло? — похмуро поцікавився граф, і короткочасна недобра гримаса спотворила його красиве, примхливе лице.
— Так!
— Якщо метелика до свічки тягне, все одно згорить…
Іполит понишпорив на столі серед карточних колод, м'ятих хусток і магазинних рахунків.
— Де він, чорт? А, згадав. — Він відчинив японську лакову скриньку з перламутровим метеликом на кришці. — Тримай. Міською поштою прийшов.
Ераст Петрович із тремтінням у пальцях взяв вузький конверт, на якому навскісним, стрімким почерком було написано:
«Його ясновельможності графу Іполитові Зурову, Яково-Апостольський провулок, власний будинок».
Судячи із штемпеля, листа було відправлено 16 травня — того дня, коли зникла Біжецька.
Всередині виявилася коротка, без підпису записка по-французьки:
«Змушена виїхати не попрощавшись. Пиши в Лондон, Gray Street, готель «Winter Queen», для Ms. Olsen. Чекаю. І не смій мене забувати».
— А я посмію, — в запалі погрозив Іполит, та негайно знітився. — В усякому випадку, спробую… Бери, Еразме. Роби з цим що хочеш… Ти куди?
— Піду, — сказав Фандорін, ховаючи конверта до кишені. — Поспішати треба.
— Ну-ну, — з жалем покивав граф. — Давай, лети на вогонь. Твоє життя, не моє.
У дворі Ераста Петровича наздогнав Жан із якимось вузлом у руці.
— Ось, добродію, забули.
— Що це? — досадливо оглянувся Фандорін, який поспішав.
— Жартуєте? Ваш виграш. Їх сіятельство веліли безпремінно наздогнати і вручити.
* * *
Ерасту Петровичу снився чудний сон. Він сидів у класній кімнаті за партою, у своїй Губернській гімназії. Такі сни, зазвичай тривожні й неприємні, снилися йому доволі часто — ніби він знову гімназист і «плаває» біля дошки на уроці фізики чи алгебри, але цього разу було не просто тоскно, а по-справжньому страшно. Фандорін ніяк не міг зрозуміти причини цього страху. Він був не біля дошки, а за партою, навколо сиділи однокласники: Іван Францович, Ахтирцев, якийсь пригожий молодець із високим блідим чолом і зухвалими карими очима (про нього Ераст Петрович знав, що це Кокорін), дві гімназистки у білих фартухах і ще хтось, повернутий спиною. Повернутого Фандорін боявся і старався на нього не дивитись, а все вигинав шию, щоб краще розгледіти дівчаток — одну чорненьку, одну світленьку. Вони сиділи за партою, старанно склавши перед собою тонкі руки. Одна виявилась Амалією, інша Лізонькою. Перша палко поглянула чорними очищами й показала язика, зате друга сором'язливо всміхнулася й опустила пухнасті вії. Тут Ераст Петрович побачив, що біля дошки стоїть леді Естер з указкою в руці, й усе стало зрозумілим: це найновіша англійська метода виховання, за якою хлопчиків і дівчаток навчають разом. І дуже навіть добре. Ніби підслухавши його думки, леді Естер сумно всміхнулась і сказала: «Це не спільне навчання, це мій клас сиріток. Ви всі сирітки, і я мушу вивести вас на шлях». «Дозвольте, міледі, — здивувався Фандорін, — мені, одначе, достеменно відомо, що Лізонька не сирота, а дочка дійсного таємного радника». «Ах, my sweet boy[23], — іще сумніше всміхнулася міледі. — Вона невинна жертва, а це все одно що сирітка». Страшний, що сидів попереду, повільно повернувся і, дивлячись упритул білястими, прозорими очима, зашепотів: «Я, Азазель, теж сирота. — Змовницьки підморгнув і, остаточно розперезавшись, сказав голосом Івана Францовича: — Й тому, мій юний друже, мені доведеться вас убити, про що я щиро жалкую… Гей, Фандорін, не сидіть як статуя. Фандорін!»
— Фандорін! — Хтось тряс змученого кошмаром Ераста Петровича за плече. — Та прокидайтеся, ранок уже!
Він стрепенувся, підскочив, завертів головою. Виявляється, спав у кабінеті шефа, зморило прямо за столом. У вікно крізь розсунуті штори лилося радісне вранішнє світло, а поряд стояв Іван Францович, чомусь одягнений міщанином: у картузі з матерчаним козирком, каптані в складочку й заляпаних грязюкою чоботях гармошкою.
— Що, зімліли, не дочекалися? — весело запитав шеф. — Пардон за маскарад, довелося тут уночі відлучитися в нагальній справі. Та вмийтеся ви, досить очима кліпати. Марш-марш!
Поки Фандорін ходив умиватися, йому згадалися події минулої ночі, згадалось, як він стрімголов мчав од будинку Іполита, як ускочив у дрожки до сонного ванька й велів гнати на М'ясницьку. Так не терпілося розповісти шефу про удачу, а Бриллінга на місці не виявилось. Ераст Петрович спершу зробив певну спішну справу, потім сів у кабінеті чекати, та й не помітив, як поринув у сон.
Коли він повернувся до кабінету, Іван Францович уже переодягся у світлу піджачну пару й пив чай із лимоном. Іще одна склянка в срібному підскляннику парувала напроти, на таці лежали бублики й сайки.
— Поснідаємо, — запропонував шеф, — а заразом і поговоримо. Ваші нічні пригоди мені загалом відомі, та є запитання.
— Звідки відомі? — засмутився Ераст Петрович, який передчував задоволення від розповіді й, чесно кажучи, мав намір опустити деякі деталі.
— У Зурова був мій агент. Я вже з годину як повернувся, та вас будити було жаль. Сидів, читав звіт. Захоплююче читання, навіть переодягтися не встиг.
Він поплескав рукою по дрібно списаних аркушах.
— Тямущий агент, але страшенно кучеряво пише. Уявляє себе літературним талантом, до газеток пише під псевдонімом «Maximus Зіркий», мріє про кар'єру цензора. Ось послухайте-но, вам цікаво буде. Де це… Ага, ось.
«Опис об'єкта. Ім'я — Еразм фон Дорн чи фон Дорен (визначено на слух). Вік — не більше ніж літ двадцяти. Словесний портрет: зріст двох аршинів восьми вершків; статура худорлява; волосся чорне пряме; бороди й вусів нема й не схоже, щоб
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Азазель», після закриття браузера.