Читати книгу - "Коханці Юстиції"

Тоді ж, як знову розплющила очі, чоловік уже нависав над нею всім своїм ґренадерським зростом і побрязкував злощасною зв’язкою. «Де той ключ?» — запитав він чи не вдесяте. «Хіба ви не мали його зі собою?» — відповіла запитанням Блан-ка-Меланія. Тяжко зітхнувши й не мовивши більше ні слова, Юліус Ґродт вийшов з покою.

Коли за чверть години він розлючено крокував від комори назад до будинку, старший з дітей уже зникав за брамою. Матінка наказала йому квапитися з усіх сил і скликати на поміч усіх зустрічних, а передусім її брата з кузеном. Сама ж вона, взявши на руки молодшого, встигла забігти в недобудовану вежу, де забарикадувалася в тісній, не просторішій за клітку для папуги, кімнатчині на п’ятому поверсі. З вікна можна було бачити шматок околиці та дорогу, і Бланка-Меланія дедалі частіше запитувала хлопчика, чи не здіймається курява, чи не видно її братів верхи на конях.

Юліус Ґродт не відразу здогадався шукати жінку у вежі. Він спершу обійшов сад і ставок, прочесав зарослі бузини та глоду. Замислившись на хвилину, куди йому рушити далі й чи не пуститися в гонитву поза мурами обійстя («з малими далеко не забіжить»), він почув раптовий дитячий схлип із вежі й розсміявся всіма шматками свого роздертого на клапті обличчя.

Щойно брат і кузен Бланки-Меланії на чолі цілої дюжини так само добре озброєних кінних поліціянтів крізь розчахнуту навстіж браму ввірвалися до Ґродтової посесії, першим вони побачили самого Ґродта. «Брати монстра живцем!» — загорлав, розчохлюючи шпагу, молодий і гарячий, мов порох, штурм-банфюрер. Але Господар дому й не думав чинити хоч якогось опору. Він сидів на порозі своєї недовтіленої мрії про вежу, обхопивши голову руками й ні на що не реаґуючи в черговому нападі цілковитої прострації. Навколо западала чимраз глибша темрява. Поліціянти ввійшли до вежі із запаленими смолоскипами. Вбитого хлопчика вони надибали двома десятками сходинок нижче від убитої матері.

Докладніший опис смертельних травм і ран, що їх було завдано обом жертвам, я ні за що не хотів би тут відтворювати, щоб уберегти вас навіть від найменшої з описаних жорстокос-тей. Достатньо лиш однієї цитати. Ув «Анналах Другобіцької землі» читаємо, що «дитину віком вісімнайцяти мїсяцей він [Юліус Ґродт] ймив за ногу і вгаратав головешков до сьтїни, пїсьля сего малец ше чуть-чуть жив». У тих же «Анналах» Упорядник і Оглядач додає: «Між инчим, не зобачив я в Актах чо-гос такого, шо би сьвідчило за Ю. Ґ. яко за убивца рідной матери, про то шо пишет ученний добродій Лафатер. Хиба шо не шло сь ученному за матірь самого ничестивца, леч за матірь єго дітий».

9

Датою для виконання смертного вироку високий суд після тривалих нарад і консультацій з теологами та астрономами визначив 7 липня 1777 року. Скупчення аж п’ятьох сімок знаменувало щасливе звільнення Urbis et Orbis[14], всієї людської породи та навколишніх земель від мерзенної кровожерної потвори. Що саму потвору при цьому мали вбивати в доволі мерзенний і кровожерний спосіб, не тільки не викликало жодного докору в тодішніх, уже потроху просвічуваних, сумліннях, але й розглядалось як цілком необхідний акт, який, крім очевидного світського (жорстке залякування громадян задля запобігання злочинності), мав і подвійне морально-релігійне призначення.

Перший аспект цієї подвійності цілив у задобрювання Бога та примирення з ним, а отже, захист країни й народу від Господнього гніву за скоєні паршивою вівцею злодіяння. Другий означав попереднє, авансове, прирікання злочинця (а в релігійних категоріях — бідного грішника) на ще прижиттєві пекельні муки, завдяки чому до справжнього пекла він мав би потрапити вже дещо чистішим і частково покараним, що поліпшувало його шанси на перехід у чистилище.

Тому з двох форм колесування для Юліуса Ґродта було вибрано тяжчу — von unten auf.[15] Це означало, що спершу залізними булавами йому буде перебито ноги від стопи і вгору, тоді грудну клітину та рамена і врешті хребет. Метою цього першого етапу страти ще не буде смерть засудженого. На другому етапі його тіло, що внаслідок незліченних переломів у кістках набуде небувалої гнучкості, вплетуть поміж спиці у велике колесо, яке відтак підіймуть на вершок височенної палі й там виставлять повчальним експонатом на здивування людям та громадський осуд. «На колесі, — писав тогочасний в’язничний лікар, — він міг ще довго лишатися живим, іноді навіть не півдня, а цілий день або два. Колесо із заплетеним між спицями делінквентом стояло так іще якийсь час після його смерті — доки останні з його останків не поспадають клаптями на землю самі собою».

Упорядник же й Оглядач з «Анналів» відзначає, що 7 липня 1777 року день був, як на ту пору, понурий і зимний, з безкінечним нудним дощем. Попри таку неприємну погоду, церемонію колесування вшанував своєю присутністю сам губернатор Гайнріх Ауершперґ (він же «Словенець»), не кажучи про цілі зграї сановників дрібнішого й зовсім дрібних сортів. І трохи далі: «[Юліус Ґродт] хотів лягти лицьом до низу, но але тра було п’ятеро моцних хлопа, шоб єго переложили на спину, жеби він ще Господеві в Небо помолив си. Він тего не схтів, тог-ди єму завїзали очи тай von unten auf стали ’го ломати желіз-ними довбніми. Він звомпив од лютой боли, але ні добра його, ні багацьтва, ні впертий карахтир ні помогли єму, ні збавили».

Згідно з історичною випадковістю цісар Йосиф Другий того самого дня мав у Франції зустріч із модним натоді публіцистом Вольтером, який на добру згадку презентував монархові свій «Dictionnaire philosophique portatif»[16]. До заборони цісарем тортур залишалося три роки. До скасування ним-таки смертної кари[17] — десять.

Юліус Ґродт ледве встиг.

10

Що більше часу минає з тієї пори, то більше підстав для критичного перегляду всієї causa Grodti[18]. Складається враження, що перший-ліпший, навіть не надто досвідчений, захисник міг би сьогодні, бодай посмертно, з легкістю добитися реабілітації засудженого.

Археологічні розкопки 1930-х років, здійснені зокрема й на теренах колишньої садиби Юліуса Ґродта, прозваної згодом Синьогродкою, не встановили жодного таємного поховання в місці, що його на відповідному плані позначено як комору. В той же час архівні джерела, передусім цвинтарні книги, не фіксують жодного перепоховання ймовірних служниць — ані двох, ані дев’яти, ані навіть однієї. Всі зникнення служниць (їх підтверджено) можна пояснити так само, як їх пояснював сам Юліус Ґродт на початкових стадіях слідства, тобто ще перед застосуванням тортур: вони, служниці, начебто