Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Настав час, як пояснював Ленін, провчити селян, духовенство та інших політичних опонентів, щоб «протягом найближчих десятиліть вони не сміли і подумати про будь-який опір».[231]

Однак масштаби голоду налякали більшовиків. Нестача продовольства, ймовірно, могла призупинити селянські повстання в Україні, проте в інших регіонах — тільки підживлювала їх. У Тамбовській губернії продовольча криза спричинила повстання Антонова, одне з найсерйозніших антибільшовицьких повстань епохи. Нестача продовольства стала також однією із причин широковідомого повстання в Кронштадті, під час придушення якого червоноармійці стріляли по моряках, які відіграли важливу роль у революції. Протягом трьох років близько 33,5 мільйонів людей постраждали від голоду або нестачі їжі: 26 мільйонів у Росії та 7,5 мільйонів в Україні. Точні людські втрати важко підрахувати, адже ніхто не вів обліку під час голоду.[232] У найбільш постраждалому південному регіоні України загинуло від 250 000 до 500 000.[233] За оцінками АРА, в радянських республіках загалом померло 2 мільйони осіб; у радянських матеріалах, опублікованих невдовзі після закінчення голоду, вказано 5 мільйонів загиблих.[234]

Ці цифри похитнули впевненість режиму. Більшовики побоювалися, що їх вважатимуть причиною голоду, адже в дійсності так і було. Один свідок голоду 1932–1933 років згадував про зустріч у 1922 році з селянином із Катеринославської губернії і його розповідь про голод. Чоловік недвозначно пояснив, що сталося того року: «Більшовики пограбували людей, взяли коней та биків. Немає хліба. Люди гинуть від голоду».[235]

До 1922 року більшовики були свідомі своєї непопулярності на селі, особливо українському. Продрозверстка призвела до нестачі продовольства, вибуху повстань і, нарешті, до голоду на всій території молодої радянської держави. Заперечуючи все, що мало вигляд або звучало на український лад, більшовики тим самим тільки підливали лою у вогонь націоналістичних та антибільшовицьких почуттів у республіці.

У відповідь режим узяв курс на дві принципово нові політичні кампанії, що мали на меті відновити підтримку норовливих селян, а особливо — непокірних українських селян з націоналістичними настроями. З них найкраще відома ленінська Нова економічна політика (або НЕП), яка поклала кінець продрозверстці й тимчасово легалізувала вільну торгівлю. Варто також зазначити, що в 1923 році Москва запровадила політику «коренізації», покликану здобути підтримку в неросійських народів Радянського Союзу. У контексті політики коренізації офіційний і навіть пріоритетний статус надано національним мовам і культурам. Влада також запропонувала те, що сьогодні назвали б національним вирівнюванням, коли замість росіян з Москви всіляко просували місцеві кадри. Ця політика була відома в Україні як «українізація». До речі, й саме це слово вигадав Грушевський, закликаючи до українізації російськомовного державного апарату ще 1907 року.[236] Грушевський (який відійшов від політики до початку 1920-х років) прагнув використати мову для зміцнення національної незалежності. Політика Леніна в 1923 році мала протилежну мету: він сподівався, що радянська влада може здатися українцям менш чужою і, таким чином, послабити їхні вимоги суверенітету.

Фанатики сприйняли обидві стратегії як крок «назад» від марксистсько-ленінських ідеалів, і багато хто не вірив, що цей курс буде довготривалим. Зокрема, один зі старих більшовиків Григорій Зінов’єв назвав НЕП «тимчасовим відступом» і «підготовкою перед новим і вирішальним наступом трудящих у війні з міжнародними капіталістами».[237] Сам Ленін, пояснюючи НЕП партійним політінструкторам у жовтні 1921 року, вживав вираз «стратегічний відступ». Обговорюючи політику, він часто майже виправдовувався. Одній групі інструкторів сказав, що радянську економічну політику досі було базовано на помилковому припущенні про те, що «селяни забезпечать нам необхідну кількість зерна, яку ми могли б розподілити між фабриками і таким чином досягти комуністичного виробництва та розподілу».[238] Через те, що селянство ще не досягло належного рівня політичного розвитку, треба було трохи зачекати. Як тільки вони стануть освіченими, тоді можна буде спробувати запровадити більш розвинуту комуністичну економічну політику.

Ще одним розчаруванням для тих, хто вірив у єдину однорідну російськомовну робітничу державу, стало використання самого поняття «українізація». Голова Ради народних комісарів УСРР Раковський у 1921 році заявив, що широке використання української мови означало б повернення до «правління української дрібнобуржуазної інтелігенції та українських куркулів». 2-й секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебедь протестував ще завзятіше, стверджуючи, що викладання української мови є реакційним тому, що вона — примітивна мова села, у той час як російська — висока мова міста. Відповідно до своєї «теорії боротьби двох культур» Лебедь визнавав, що селянських дітей можна навчати українською мовою, бо це їх рідна мова. Однак за умови, що пізніше вони все одно повинні вивчити російську, аби згодом злитися з російським пролетаріатом.[239]

Страх Раковського, Лебедя та інших російськомовних більшовиків в Україні «реакційної» та «куркульської» української мови був зумовлений багатьма причинами. Передусім, був присутній елемент російського шовінізму: за їхньої пам’яті Україна завжди була російською колонією, тому їм було важко уявити її в будь-якому іншому статусі. Для багатьох з них українська мова була «мовою селюків». Як скаржився український комуніст Володимир Затонський, «стару звичку товаришів розглядати Україну як Малоросію, частину Російської імперії вбивали в нашу голову протягом тисячоліття існування російського імперіалізму».[240] Інші мали глибші перестороги й стверджували, що українська мова насправді є контрреволюційною мовою. Добре запам’ятавши селянське повстання, вони насправді боялися українського націоналізму, котрий ототожнювали з українською мовою. Як пояснював Затонський: «Саме в 1919 році... українська мова викликала певну підозру. Такі почуття були поширені навіть у середовищі революційного пролетаріату та селянства справжнього пролетарського походження».[241]

Їхнє упередження щодо всього українського, звісно, мало й ідеологічне підґрунтя: більшовики обстоювали централізовану державу та відкидали усі незалежні інституції: економічні, політичні або культурні. Інтуїтивно вони розуміли, що автономія будь-якої радянської провінції або республіки може стати перешкодою для повноти централізації влади. Шлях уперед має прокладати класова, а не національна солідарність. Один із комуністичних лідерів зазначав: «Я вважаю, якщо ми будемо розвивати культуру кожної окремої нації, то це призведе до нездорових національних рудиментів».[242]

А втім, обидві політичні стратегії мали палких прихильників на найвищому рівні. Нова економічна політика знайшла свого прибічника в більшовицькому інтелектуалі Миколі Бухаріну, який був глибоко переконаний, що СРСР досягне вищих етапів соціалізму завдяки ринковим відносинам і гаряче виступав проти продрозверстки.[243] Частково завдяки його підтримці, а також за сприяння Леніна (незадовго до