Читати книгу - "Червоний Голод. Війна Сталіна проти України"

Співробітники АРА також помітили, що Ленін ставився до селян України та Росії, які потерпали від голоду, по-різному, і відзначали цей факт у своїх записах та спогадах. Спочатку керівництво в Москві взагалі не повідомило американцям про нестачу їжі в Україні. Натомість організація дізналася про голод на півдні України від Джойнта, який отримав повідомлення про масове голодування в цих губерніях і сповістив АРА та інші організації.

Зокрема, перші запити АРА на отримання дозволу для візиту в Україну були відхилені на тій підставі, що північно-західна Україна все ще виробляла велику кількість зерна, й республіка не потребувала додаткової допомоги. Коли в листопаді 1921 року двом посадовим особам АРА вдалося здійснити поїздку до Харкова, їх зустріли прохолодно. Микола Скрипник, тодішній народний комісар внутрішніх справ УСРР, під час зустрічі з американцями сказав, що вони не зможуть працювати в республіці, адже в АРА не було угоди з Україною, аналогічної угоді з Росією. Представники АРА були «трохи здивовані, трохи роздратовані» й наголосили, що вони допомагають усім, хто потерпає від голоду, а не займаються політикою. Скрипник відповів, що Україна — суверенна держава, а не частина Росії й додав: «Ви — по вуха в політиці, адже розрізняєте дві республіки, тому що коли ви укладаєте договір з однією, але відмовляєтесь робити це з іншою, то таким чином визнаєте одну країну суверенною державою, а іншу — залежною».[218] Враховуючи, що Україна на той час допомагала голодним радянської Росії й у ній діяли радянські закони та політика вилучення продовольства, наполягання Скрипника на українському суверенітеті у справі допомоги людям, що помирали від голоду, виглядало абсурдним.

Тільки тоді, коли голод у південних губерніях України посилився настільки, що його не можна було ігнорувати, керівники в Москві та їхні українські колеги змінили свою думку. У січні 1922 року Політбюро ЦК КП(б)У нарешті погодилося працювати з АРА, а також з іншими європейськими та американськими благодійними організаціями. Однак довіри ще бракувало: Політбюро відрядило Християна Раковського та Василя Манцева вести переговори з іноземними донорами, а також «вжити заходів» щодо благодійних організацій, які можуть виявитися прикриттям для шпигунів.[219] Навіть через кілька років по тому радянських громадян, які працювали на АРА, підозрювали в зраді: у 1935 році одну одеситку засудили за контрреволюційну діяльність, інкримінувавши разом з іншими причинами також співпрацю з американцями, що допомагали голодним в Одесі.[220] Незважаючи на загальну недоброзичливість, взимку та навесні 1922 року їдальні АРА почали працювати на півдні та сході України, а також у Криму.[221] Український Червоний Хрест так само зробив свій внесок, як і Джойнт, який надавав їжу та іншу допомогу жертвам погромів.[222]

Насправді всі іноземні організації стикалися з обмеженнями у своїй роботі. Місія Нансена була змушена працювати через радянські установи замість того, щоб залучити власний персонал. Джойнт діяв через своїх працівників, але всі вони повинні були пообіцяти «утримуватися від висловлювань про національну або міжнародну політику» і «не робити нічого, що може якось допомогти або зашкодити тій чи іншій спільноті порівняно з іншими спільнотами».[223] Перешкодою в діяльності Комітету був і антисемітизм. Саме з цієї причини плакати, листівки та інші речі з логотипом організації влада одразу вилучала або конфісковувала. Іноді АРА без попереджень забороняли працювати в окремих регіонах. Одного разу її співробітникам наказали подалі триматися від Кривого Рогу — можливо, через повстанців. Адже влада побоювалась впливу американців на території, котрі вона погано контролювала.[224]

Нарешті Україна отримала допомогу, кількість продовольства зросла й рівень смертності знизився. Однак запізнення із доставкою допомоги забрало десятки тисяч життів. І в той час, і пізніше виникало запитання, чому так сталося. Співробітники АРА обговорювали цю ситуацію між собою та писали про неї в мемуарах. Більшість була переконана в тому, що небажання влади дозволити організаціям надати допомогу в Україні мало політичне підґрунтя. Південна Україна, один з регіонів, які найбільше потерпали від голоду, до цього була фортецею Махна та козаків. Американці подейкували, що радянська влада напевно вирішила попередити ризики й розсудила, що краще Україна буде страждати, ніж стане осередком нових повстань після спілкування з іноземцями.[225] Американці розуміли, що їх вважають шпигунами та очікують від них провокацій. Можливо, вони мали рацію.

Нещодавно українські дослідники запропонували навіть точніше політичне пояснення: радянська влада могла використати голод (як це трапилося і згодом у 1932 році) для придушення повстання українських селян.[226] Цю тезу неможливо довести, адже немає доказів попередньо спланованого голоду українських селян у 1920–1921 роках. Та якщо влада насправді намагалася придушити повстання у такий спосіб, то вона навряд чи досягла б кращих результатів іншими методами. Продрозверстка знищувала громади, руйнувала зв’язки і змушувала селян залишати домівки у пошуках їжі. Голод послабив і деморалізував тих, хто вижив. І вони припинили збройний опір.[227] Навіть тоді багато хто відзначав, що найскладніша ситуація з голодом була в Гуляйполі — на батьківщині Махна. Найбільше постраждали південні райони, які були під його контролем: спочатку від неврожаю, а потім через відсутність допомоги всім, хто потерпав від голоду.[228]

Режим також використав голод (і це буде зроблено через десять років) й у війні з українською церквою. Під приводом допомоги голодним держава змусила українські церкви віддати золоті вироби, ікони та інші цінні речі. А за лаштунками партійні лідери, включаючи Скрипника, що відповідав за кампанію збору церковної власності, намагалися розпалити конфлікт між новоствореною Українською Автокефальною Православною Церквою та церквою, лояльною до Москви. Багато тижнів більшовицьке керівництво обговорювало зібрання церковних «пожертв», стежило за їх надходженням й цікавилося можливістю їхнього продажу за кордон.[229] У 1922 році вже хворий Ленін надіслав листа В’ячеславу Молотову, який був відповідальним секретарем ЦК РКП(б). Лист, у якому ішлося про те, що голод створив унікальну можливість для заволодіння власністю церкви, мав бути поширеним серед членів партії. Втрата церквою цінностей, як писав Ленін, могла мати важливі політичні наслідки:

Зараз і тільки зараз, коли у районах, охоплених голодом, їдять людей, а на дорогах лежать сотні, якщо не тисячі трупів, ми можемо (і тому повинні) забрати церковну власність зі скаженим, безжалісним завзяттям і без вагань придушити