Читати книгу - "Крейдяна Людина"

Усупереч моїй домовленості з містером Геллораном, я дещо розказав їм про свою пригоду з братом Міккі. Я мусив розказати, бо якщо він знав про крейдяних чоловічків, це означало, що нашу таємну забаву розкрито. У своїй версії я, звісно ж, хоробро захищався і зміг утекти. Я трохи побоювався, що Шон міг розпатякати про все Міккі, котрий із превеликою насолодою заперечив би кожне моє слово, але, схоже, містер Геллоран добряче нагнав на хулігана страху, і той теж нічого не казав.

— То твій брат знає про крейдяних чоловічків? — запитав Ґев, змірявши Міккі неприязним поглядом. — Ти справжнє базікало.

— Я йому нічого не розповідав, — почав скиглити Металевий Міккі. — Напевно, він сам про все здогадався. Ми ж багато де їх малювали. Мабуть, він нас бачив.

Він брехав, та мені було начхати, як Шон дізнався. Головне, що він знав нашу таємницю, і це геть усе змінювало.

— Думаю, ми могли б придумати якісь інші секретні символи, — сказав Гоппо без зайвого ентузіазму.

Я знав, як він почувався. Тепер, коли хтось — особливо Шон — довідався про нашу таємну гру, її зіпсовано.

— Усе одно це була дурнувата гра, — озвалася Ніккі, відкидаючи назад волосся.

Я витріщився на неї трохи ображено і роздратовано. Сьогодні вона була якась дивна. Іноді вона бувала такою. Примхливою й охочою до суперечок.

— Ні, не дурнувата, — відказав Гладкий Ґев. — Але тепер, певно, нема сенсу бавитися в неї, якщо Шон про все знає. До того ж завтра вже до школи.

— Точно.

Ми всі обмінялися недвозначними поглядами. Того дня кожен з нас був трохи пригнічений. Навіть Гладкий Ґев не розважав нас своєю поганенькою імітацією аристократичного акценту. Погода ніби віддзеркалювала наш настрій. Блакитне небо поблякло, зробившись туманно-сірим. То тут, то там купчилися неспокійні хмари, ніби їм уже нетерпеливилося вихлюпнутися несамовитою зливою.

— Я вже, мабуть, піду, — сказав Гоппо. — Мама просила нарубати трохи дров для каміна.

Як і ми, Гоппо з мамою мали вдома старий задрипаний камін.

— Я теж, — озвався Міккі. — Сьогодні їдемо в гості до бабці.

— Люди, та ви знущаєтеся, — вигукнув Гладкий Ґев, удавано образившись.

— Мені, напевно, теж уже час, — додав я. Мама купила мені нову шкільну форму і хотіла, щоб я приміряв її перед вечерею — раптом її треба припасувати.

Ми троє підвелись, і за якусь хвилю до нас приєдналася Ніккі.

Гладкий Ґев театрально упав на траву.

— Ідіть собі, йдіть. Ви мене все одно вбили.

Коли споглядаю минуле, мені видається, що це востаннє ми отак зібралися гуртом. Безжурні друзі, нерозлучна банда. За крок до того, як поповзли перші тріщини і врешті все розлетілося на друзки.

Гоппо й Металевий Міккі рушили в один бік, а ми з Ніккі пішли в інший. Будинок священика розташовувався недалеко від мене, тож іноді ми з Ніккі поверталися додому разом. Але таке бувало нечасто. Зазвичай Ніккі покидала нас першою. Мабуть, через свого батька. Він був дуже суворий і не дозволяв їй довго гуляти. Хоча мені здавалося, що він взагалі не схвалював того, що Ніккі водила з нами дружбу. Та, гадаю, у той час нас це мало хвилювало. Він був священиком, і для нас уже це було достатнім поясненням. Я про те, що священики майже всього не схвалюють, хіба ні?

— То ти, е-е-е, вже готова до школи? — запитав я, коли ми перетнули дорогу на світлофорі й рушили уздовж парку.

Ніккі кинула мені один зі своїх «дорослих» поглядів.

— Я знаю.

— Про що?

— Про той пакунок.

— Ого.

Я не розказував іншим про пакунок. Там усе було надто заплутано і химерно, та й я почувався б так, ніби зрадив довіру своїх батьків.

До того ж, наскільки мені було відомо, справа зайшла в глухий кут.

Поліціянт більше не приходив, і я не чув, щоб когось заарештували. Мамину клініку відкрили, а протестувальники й далі тупцювали біля неї, ніби зграя стерв’ятників.

— До тата приходила поліція.

— Справді?

— Угу.

— Вибач… — почав я.

— За що ти вибачаєшся? Мій тато покидьок.

— Що?

— Усі, навіть поліція, так бояться щось сказати, бо він священик. Це було так жалюгідно… — Ніккі обірвалася на півслові й опустила очі на свої пальці, чотири з яких були заклеєні пластирем.

— Що сталося з твоєю рукою?

Вона довго мовчала перед тим, як відповісти. На мить мені здалося, що Ніккі взагалі нічого не відповість. А потім вона спитала:

— Ти любиш своїх батьків?

Я насупився. Не це я сподівався почути.

— Звісно. Мабуть.

— А я ненавиджу свого тата. Усім серцем його ненавиджу.

— Ти ж не серйозно?

— Ще й як серйозно. Я тільки зраділа, коли твій тато йому зацідив. Шкода, що не врізав сильніше. — Вона глянула на мене, і щось таке було в її погляді, від чого мені всередині трохи похололо. — Краще б він його вбив.

Ніккі відкинула волосся за плече і рвонула уперед швидким упевненим кроком. Було зрозуміло: вона не хотіла, щоб я за нею йшов.

Я почекав, поки її руде волосся зникне за рогом, і стомлено поплентався додому. Здавалося, що цей день усією своєю вагою навалився мені на плечі. Я хотів чимшвидше дістатися свого будинку.

Коли я прийшов, тато готував вечерю. Мою улюблену — рибні палички і смажену картоплю.

— Можна мені подивитися телевізор? — запитав я.

— Ні. — Тато схопив мене за лікоть. — Там твоя мама з однією людиною. Мий руки і ходи вечеряти.

— З ким?

— Іди помий руки.

Я вийшов у коридор. Двері до вітальні були ледь прочинені. Мама сиділа на канапі з якоюсь білявою дівчиною. Дівчина плакала, а мама її обіймала. Дівчина здалася мені знайомою, та я ніяк не міг пригадати, звідки я її знав.

Тільки помивши руки і вийшовши з туалету, я допетрав, що то білява подружка Вальсової Дівчини, котру я бачив разом із протестувальниками коло маминої клініки. Я не міг уторопати, що вона тут робила і чому плакала. Може, вона прийшла вибачитися перед мамою. Або ж ускочила в якусь халепу.

Як з’ясувалося пізніше, правильним був другий варіант. Одначе такої халепи я навіть не міг собі уявити.

Тіло знайшли в неділю, через три тижні після початку школи.

Можна сказати, що повернутися до школи після канікул, нехай жоден з нас у цьому не зізнавався, було не так уже й погано, як ми всі вдавали. Шість тижнів канікул — це, звісно, чудово, але розваги і постійні пошуки, чим би себе зайняти, з часом теж трохи набридали.

А ці літні канікули були досить дивними. Певною мірою