read-books.club » Сучасна проза » Характерник 📚 - Українською

Читати книгу - "Характерник"

150
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Характерник" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:
почав обережно Тхорик. — Бити, грабувати не можна. Це зрозуміло. Лоскотати, торкати, лапати теж не можна. А полякати?

Сірко втомився з ними балакати. Він дістав з-за пояса пістоля і був би пристрелив пересмішника, але Тхорика врятував Добривечір. Курінний притьмом відчинив двері й дав йому такого підсрачника, що Тхорик мелькнув колесом аж до ганебного стовпа, наче він перекинувся на лисицю. Він зачепився за того стояна, що височів на майдані урівень із церковною дзвіницею, і, як та лисиця, прикинувся мертвим. Поруч ганебного стовпа за давнім звичаєм лежала купа київ, схожих на макогони. Трохи далі видніла шибениця. З її поперечини звисав зашморг і ласо дивився на Тхорика круглою дірою, в якій посвистував вітер.

2

Тхорик не образився на курінного, адже Добривечір урятував йому життя, а крім того, він щиро любив їхнього кальниболотського отамана, і курінний любив Тхорика. Через те, вирушаючи на Томаківку зі знатними запорожцями пасти коней, Добривечір узяв із собою Тхорика, аби той був під рукою і не наробив ніякої біди, злигавшись із паливодами Іваником та Вовкотрубом.

А сюди, на берег Томаківки, приїхали такі гості, що навіть коні перестали пастися й позадирали на них голови. Генеральний осавул Черняченко-Чорний виїхав трохи наперед, до нього підійшли Явсей Шашіль та Лук’ян Андрієць, і так вони втрьох почали собі стиха перемовлятися, а решта козаків з обох боків сторожко поглядали хто куди: реєстровці Полтавського полку й Карпо Вишенька пильнували Шашіля з Андрійцем, чи ті нічого не мають на мислі проти послів, а запорожці й донець Іван Міюський косували на Чадуєва й Щоголєва.

— Цапині бороди, — буркнув Тхорик.

— Цить! — показав йому кулая Добривечір.

— Ну, якщо вони тобі такі гарні, то цитькай, — ображено сказав Тхорик і плюнув собі під ноги.

Після того як Черняченко-Чорний оповістив, з якою місією вони їдуть на Січ, а Лук’ян Андрієць сказав, що їм це відомо, він, колишній кошовий Андрієць, навіть має окреме доручення посприяти послам у їхній дорозі, ось після того всім одлягло від серця, і Черняченко-Чорний заходився частувати запорожців горілкою. Пішли по колу поставці й коряки, квартини й ківшики, чарочки й черпаки, і тут було вже роботи джурі Гуркові Наливайченку.

Добривечір із Тхориком теж околяса підступилися ближче, дістали свою пайку раз і вдруге, й на душі попустило, там стало так тепло і світло, наче хтось запалив по свічечці у грудях Тхорика й Добривечора. У їхніх очах теж загорілося по дві свічечки, надворі враз потепліло, й вони лиш тепер побачили, що на Томаківку, на Базавлук, на Чортомлик, на їхню Січ і Великий Луг, на широкі степи вольностей запорозьких прилинула весна. Зовсім низько над їхніми головами пролітали, курликаючи, журавлі, кричали дикі гуси, лопотіли білими крилами лебеді і лелеки. Вони верталися в Україну, несучи у дзьобах і на крилах весну. Здійнявшись після перепочинку десь у Криму, птахи ще не встигли набрати висоту, тому так низько летіли, що Добривечір із Тхориком підставляли обличчя під теплі повіви від їхніх крил.

Тхорик подумав, що котресь із цих лелек чи журавлів сяде на його рідне Кальниболото, і на очі набігли сльози. Захотілося передати вітання матусі, яку Тхорик бачив ще тоді, коли мав буйного чуба, а тепер на його тім’ї всох і корінець від оселедця; він би викрикнув журавлям та лелекам найкращі слова для матусі, вигукнув би вітання, яке підхопили б кобзарі, Божі люди, і понесли б його у піснях та думах не тільки до Кальниболота, а й по всій Україні. Але Тхорик посоромився вимовляти свої слова уголос при Добривечорі та козаках, тому лише ворушив губами, і сльози текли йому по щоках, вусах, по жупанині й шароварах аж у халяви чобіт.

Він уже почав трохи заспокоюватися, як за лелеками, журавлями, лебедями й гусьми полетіли шпаки, чаплі, ластівки, серпокрильці, інша перната дрібнота, і, щоб не рвати серце, Тхорик підійшов до незнайомого йому козачини, що вже теж перекинув не одного корця. Той від оковитої був червоний, як стигла вишня.

— Як тебе звуть? — спитав Тхорик.

— Вишенька.

— Я бачу, що не груша. А звуть як?

— Карпо.

— Слухай, Карпе! — по-дружньому звернувся до нього Тхорик. — Передай отим бородатим цапам, що бачитимуть вони царевича як свою потилицю. Сірко його не віддасть.

— Я й сам це знаю, — весело відповів Вишенька.

— Скажи, що батько їх застрелить ще на порозі.

— Сірко тобі сам це сказав?

— Показав.

Тхорик, пантруючи одним оком Добривечора, який чаркувався з Іваном Міюським, нахилився до Вишеньки, заліз носом у його волохате вухо й прошепотів:

— До нас прийшов сам помазаник Божий. Так їм і передай.

— Знаю, — незворушно сказав Вишенька.

— А якщо знаєш, то якої трясці ти їх сюди привів? — сердито спитав Тхорик.

— Наказ гетьмана! — відповів Вишенька і боком-скоком відійшов до Гурка Наливайченка, де йому було цікавіше.

Іван Міюський, похитуючись після третьої чарки, голосно заговорив до курінного Добривечора, щоб чули посли:

— Хай вертаються хоч зараз у свою Москву, бо царевича їм ніхто не видасть. Запорожці моляться на нього, як мусульмани на Магомета! Симеон Олексійович сам повернеться до Москви на білому коні, але тоді, коли настане підходяща година. Спершу він поїде у Крим чи Стамбул, тоді на Варшаву, далі до шведа… потім… до…

— Годі пиячити! — перебив його Лук’ян Андрієць. — Допалися, як сліпі поросята до цицьки. Від самого ранку збиралися в Тарасівське урочище, а побачили чарку й про все забули.

Запорожці знехотя почали збиратися. Першими сіли на коней значні товариші Михтодь Пуп та Хома Лисокобилка, а Явсей Шашіль важко переминався з ноги на ногу біля своєї кобили, ніяк не міг розпрощатися з Черняченком-Чорним, довго не потрапляв ногою в стремено, поки його не висадив у сідло Добривечір. Так само огинався Іван Міюський, йому зовсім не хотілося їхати в Тарасівське, кортіло побачити, що тут буде далі. Тхорик теж не поспішав, йому досі не вірилося, що ці бородаті цапи недоторканні, що ніхто не зачепить їх і пальцем. Щось йому підказувало, що на цьому все не закінчиться.

Лук’ян Андрієць, сівши на коня, сказав Черняченкові-Чорному, щоб його почекали тут, він зараз від’їде й швидко повернеться, зате скоротить послам шлях. Це дуже зацікавило Тхорика: як таке можна зробити, він що — річку вичерпає? Та курінний Добривечір силоміць висадив свого неслухняного козака на коня, і вони потягли на

1 ... 23 24 25 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Характерник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Характерник"