Читати книгу - "Марсіянин"

– А тоді виявилося, що він живий, – сказала Кеті.

– Так, – сказав Маркус. – Ми не друкуємо марки з людьми прижиттєво. Тому ми зупинили друк і відкликали марки, але тисячі вже були продані.

– Таке траплялося раніше? – спитала Кеті.

– Ні. Жодного разу за всю історію Поштової служби.

– Гадаю, вони зараз коштують добру копійчину.

Маркус посміхнувся.

– Можливо. Але, як я вже сказав, продали вже кілька тисяч. Тобто, ці марки рідкісні, але не надто.

Кеті захихотіла, а тоді звернулася до камери.

– Ми розмовляли з Маркусом Вашингтоном з Поштової служби Сполучених Штатів. Якщо ви маєте пам’ятну марку з зображенням Марка Вотні, бережіть її. Дякуємо, що завітали, містере Вашингтон.

– Дякую, що запросили, – сказав Маркус.

– Наш наступний гість – доктор Ірен Шилдс, психолог місій «Арес». Докторе Шилдс, вітаємо на нашій програмі.

– Дякую, – сказала Ірен, поправляючи мікрофончик на одязі.

– Чи знаєте ви Марка Вотні особисто?

– Звичайно, – сказала Ірен. – Я готувала щомісячні психічні оцінки кожного члена екіпажу.

– Що ви можете розповісти про нього? Про його особистість, його тип мислення?

– Ну, – сказала Ірен, – він дуже розумний. Звісно, вони всі такі. Але він особливо винахідливий і чудово вирішує проблеми.

– Це може врятувати йому життя, – вставила Кеті.

– Справді, – погодилась Ірен. – Також, він маю дуже добру вдачу. Зазвичай бадьорий, з прекрасним почуттям гумору. Завжди має жарт напоготові. За кілька місяців до запуску, екіпаж подолав щільний графік виснажливих випробувань. Усі виявляли ознаки стресу і поганого настрою. Марк не став виключенням, але він виказував своє внутрішнє напруження тим, що іще густіше сипав жартами й усіх веселив.

– Здається, він приємний парубок, – сказала Кеті.

– Так і є, – сказала Ірен. – Його відібрали до складу місії за його особистість. Команда «Ареса» мала провести разом тринадцять місяців. Ключ до загального успіху полягав у товариській сумісності. Марк не просто добре вписується в будь-яку соціальну групу, він є каталізатором того, що уся група працює краще. Його «смерть» стала жахливим ударом по екіпажу.

– І вони й досі вважають його мертвим, так? Екіпаж «Ареса-3»?

– На жаль, так, – підтвердила Ірен. – Нагорі вирішили не розповідати їм, принаймні, поки що. Впевнена, що дійти такого рішення їм було нелегко.

Кеті почекала якусь мить, а тоді сказала:

– Гаразд. Ви знаєте, я мушу це спитати: що зараз коїться в його голові? Як така людина, як Марк Вотні, реагує на подібну ситуацію? Покинутий, самотній, без жодної звістки про те, що ми намагаємося його врятувати?

– Не можна бути певним, – сказала Ірен. – Найбільша загроза – це втрата надії. Якщо він вирішить, що шансів немає, то опустить руки.

– То зараз усе нібито добре? – спитала Кеті. – Видно, що він старанно працює. Готує марсохід до тривалої подорожі й випробовує його. Він збирається зустріти «Арес-4» на місці посадки.

– Це одна інтерпретація, – сказала Ірен.

– Є й інші?

Ірен обережно підібрала слова, перш ніж заговорила.

– Коли люди дивляться в обличчя смерті, вони хочуть, щоб їх почули. Вони не хочуть помирати на самоті. Можливо, він просто хоче дістатися до радіообладнання АПМ, щоб поговорити з кимось перед смертю.

– Якщо він втратив надію, то не піклуватиметься про виживання. Усе, чого він прагнутиме – дістатися до радіо. Після того, він, можливо, вибере легший вихід, аніж голод. Серед медичних припасів місій «Арес» є й морфій у кількості, достатній для летальної дози.

Після кількох секунд цілковитої тиші у студії, Кеті повернулася до камери.

– Ми повернемося після короткої перерви.

•••

– Як ся маєш, Венку? – долинув глос Брюса з динаміків на столі Венката.

– Здоров, Брюсе, – сказав Венкат, друкуючи щось на клавіатурі. – Дякую, що звільнив для мене трохи часу. Я хотів поговорити про запуск припасів.

– Про що ж іще. Що надумав?

– Нехай ми здійснимо бездоганну м’яку посадку. Як Марк про це дізнається? І як він знатиме, де шукати?

– Ми про це думали, – сказав Брюс. – Є кілька думок.

– Я нашорошив обидва вуха, – сказав Венкат, зберігши документ і закривши ноутбук.

– Ми все одно пошлемо йому систему зв’язку, так? Можна увімкнути її після посадки. Вона передаватиме на частоті марсоходів і скафандрів. І сигнал має бути сильним. Марсоходи створені для переговорів лише з Домом і одне з одним; передбачалося, що джерело сигналу знаходитиметься в радіусі двадцяти кілометрів. Приймачі на них не дуже чутливі. А в скафандрах ще гірші. Але якщо сигнал буде сильним, то і такі згодяться. Щойно посадивши апарат, ми встановимо його точні координати з супутників, а тоді передамо їх Марку, щоб він поїхав і підібрав припаси.

– Але він, певно, не прослуховує ефір, – сказав Венкат. – Чого б він мусив це робити?

– І про це ми теж думали. Ми скинемо оберемок яскраво-зелених стрічок, достатньо легких, щоб розлетітися навкруги, навіть у марсіянській атмосфері. На кожній стрічці надрукуємо: «МАРКУ! ВВІМКНИ РАДІО». Ми зараз працюємо над механізмом випуску стрічок під час посадки. Звісно, найкраще скинути їх з висоти в тисячу метрів над поверхнею.

– Мені подобається, – сказав Венкат. – Йому тільки й треба, що помітити хоч одну. Якщо він помітить зелену стрічку, то вже напевно роздивиться з усіх боків.

– Венку, – сказав Брюс. – Якщо він поведе свій Вотнімобіль до «Ареса-4», усе це стане марним. Тобто, ми можемо посадити апарат і там, але…

– Але там він не матиме Дому, правильно, – сказав Венкат. – Але одна проблема за раз. Дай мені знати, коли механізм випуску тих стрічок буде готовий.

– Гаразд.

Закінчивши дзвінок, Венкат розкрив ноутбук і повернувся до роботи. Мінді Парк надіслала листа. «Вотні знов у дорозі».

•••

– Постійно їде прямо, – сказала Мінді, показуючи на монітор.

– Бачу, – сказав Венкат. – Безперечно, він ніяким боком не прямує до «Ареса-4». Хіба обминає якусь природну перешкоду?

– Там немає чого обминати, – сказала Мінді. – Це ж Ацидалійська рівнина.

– А це що, сонячні панелі? – спитав Венкат, вказуючи на екран.

– Так, – сказала Мінді. – Як завжди,