Читати книгу - "Правила гри. Частина перша"

відкритої брами до Гардгена брудним потоком вливалися подорожні. Здебільшого це були селяни околишніх поселень, які везли на ринок товари; значно рідше зустрічалися купці або вельможі. Але найдивовижнішим було те, що за останні два дні — якраз відтоді, як накази начальства стали несподівано суворими — до міста почали сходитися Вільні Клинки. По одному, по двоє-троє вони заходили через південну браму, влучно кидали сторожі монетку, сплачуючи прохід, і запитували, де знаходиться «Благословення Ув-Дайгрейса». Поки що їх було мало, але розумні люди підозрювали: це тільки поки що.

На жаль, серед перехожих все частіше траплялися жебраки, не здатні сплатити мито. Таких доводилося відганяти геть, хоча найспритніші пробиралися у місто.

Один із вартових, вузькоокий, з борідкою клинцем, штовхнув іншого під ребро:

— Знов.

До брами наближалися, хитаючись, троє подорожніх. Їхній одяг давненько перетворився у безформне та безбарвне лахміття. Один із харпаків притискав до запалих, наче продавлених грудей невеличку торбинку, від якої розходився сморід, якого не ладен був перебити навіть специфічний аромат жебракового одягу.

Вузькоокий вартовий прогарчав щось нерозбірливе та потягнувся за галябардою:

— Стоят-ти!!! Я сказав, стоят-ти, вир-родки!

Вкрита пилюкою колона, що поступово втягувалася у казанок міста, здригнулася, але втямивши, що звертаються не до неї, продовжувала просування. Три торботряси зупинилися і покірно чекали, доки до них підійдуть.

Вартовий задер догори борідку й попрямував до жебраків, недбало перекидаючи з руки в руку галябарду. Чи від того, що вона була важкуватою, чи через спеку та слизькі пальці, галябарда вислизнула з рук воїтеля і ледь не відтяла йому півстопи. Вартовий крякнув, підняв зброю і злісно подивився на заброд, котрі стали мимовільними свідками конфузу.

— Хто такі? Що треба в столиці?

Один із жебраків заговорив, і голос його виявився неочікувано владним та гучним:

— Нам необхідно бачити Армахога або самого Пресвітлого. У нас дуже важливі відомості.

Хтось із перехожих, почувши ці слова, реготнув, уявляючи, які важливі справи можуть бути у заблуд до старегха або принца.

Вартовий почервонів, вирячив очі та прогарчав:

— Ану геть, мер-рзото! Хутко!

— Ти надто багато собі дозволяєш, — заявив халамидник, викликавши у натовпу ще більше захоплення. Деякі навіть почали зупинятися, аби помилуватися винятковою картиною: жебрак вичитує вартовому.

— Ти ризикуєш…

— Мовчати!!! — обірвав вартовий. — Це ти ризикуєш — не дожити до…

У цю мить троє торботрясів, наче за сигналом, схопилися з місця і, безцеремонно пхнувши охоронця, вгвинтилися у натовп. Галябарда знову впала надто близько до ніг вартового, і той заревів, наче бегемот, який під час сезону парування побачив самицю.

Товариші ображеного кинулися ловити зухвальців, але не встигли: обвішаним обладунками важко демонструвати рекорди з бігу. Та й штовхатися вуличками Гардгена, залишивши варту напризволяще… Тут справа могла скінчитися більше, ніж просто батогами.

Халамидники ж пробігли кілька кварталів, не зупиняючись, і тільки остаточно впевнившись, що переслідувачів немає, віддихалися. Той, що з продавленими грудьми, як і раніше, притискав до серця смердючу торбинку — дбайливо й водночас з огидою.

Відсапавшись, халамидники вирушили до палацу. Певно, вони не збрехали вартовому, коли казали, що саме їм треба в столиці.

Біля зовнішніх мурів, що оточували палац, садок та комплекс надвірних споруд, харпаків зупинили. Вартові тут також були не в гарному гуморі, бо, як і сторожа біля зовнішньої брами, ходили в повних обладунках. Але ці хоч не були настільки тупі, аби не второпати: якщо троє жебраків прагнуть вдертися до палацу, то у них є для цього привід. Молодшого з караулу, як заведено, послали до сотника, аби той вирішив, що робити з «гостями». Але біля воріт гонець наткнувся на Армахога, який, почувши в чому річ, вирішив розібратися з халамидниками особисто.

Старегх підійшов до брами; жебрак з продавленими грудьми раптово скрикнув. Сторожа загрозливо насунулася на торботрясів, але Армахог зупинив її різким помахом руки.

— Шеддалю? Ти?! — вражено прошепотів воєначальник.

— Так, — тремтячим голосом відповів жебрак.

І вартові, придивившись, упізнали в ньому того, кого менш за все очікували зустріти у такому вигляді: сотника елітної гвардії Руалніра. Вірніше, колишнього сотника колишньої елітної гвардії.

— Я… — почав Шеддаль.

— Мовчи, — обірвав старегх. — Підемо, вас нагодують, відмиють, одягнуть… потім — розповіси. Листа ми отримали.

— Подяка Богам! — скрикнув сотник та рвучко впав на коліна, складаючи руки у молитовному жесті. — Вони почули наші благання. То ви готуєтеся?..

Армахог похмуро кивнув:

— Готуємось.

Він повів «гостей» до казарм. Потім різко зупинився, з досадою скривив губи й пішов до палацу, знаком наказавши не відставати.

— Про те, що знаєте — ані пари з вуст, — кинув на ходу старегх якомога недбаліше.

— …Якщо запитуватимуть?

— Демони, ти ж сотник! Гаркнеш, аби заткнули пельки…

…Армахог залишив сотника і його супутників опам’ятовуватися після дороги, а сам поквапився до зали нарад. Там уже два дні поспіль тривало засідання військової ради.

В просторому приміщенні без вікон стояли ароматичні свічки; висіла карта світу, яким його знали років п’ятдесят тому. Втім, за півсотні років ніяких особливих змін у пізнанні світобудови не відбулося. Може, тільки два-три дрібних самостійних князівства визнали владу імперії, та на білій плямі, котра хизувалася у верхньому правому куті (себто, на північному сході) знайшлася невеличка долинка, а за нею — знову гори. А що за горами, відомо лише Богам.

Навколо П-подібного столу сиділи люди, від яких могло щось залежати: Пресвітлий Талігхіл (ймовірніше, вже не спадкоємний принц, а правитель), воєначальники, Харлін та кілька його помічників, градоуправитель і Тієліг. Усі невідлучно знаходилися тут з моменту отримання листа про те, що посольство в Хуміндар знищене і що до південних кордонів Ашедгуну просувається величезне військо хумінів.

Обговорювали одне: «Війна». Талігхіл цікавився, яке військо можна зібрати за час, що залишається. Харлін мимрив про вбогий стан фінансів. Армахог заявив: потрібні відомості надасть за кілька днів, але за попередніми підрахунками рекрутованих разом із регулярниками не вистачить — якщо цифри у листі правдиві. Тієліг мовчав.

Старегх узагалі не розумів, що робить тут верховний жрець Ув-Дайгрейса, як парадоксально це б не звучало у даній ситуації. Цікаво, чому вибір принца (правителя!) прийшовся саме на верховного жерця Ув-Дайгрейса? І наскільки прагнув цього сам Тієліг?

Армахог розповів про несподівану появу Шеддаля, і за столом значно пожвавішали. Пресвітлий оголосив невеличку перерву, й усі засовали кріслами. Талігхіл із задоволенням піднявся та пройшовся залою, розминаючи ноги; наблизився до старегха і запитально подивився на нього.

— Не знаю, — розвів руками той. — Не знаю, Пресвітлий, сам гублюсь у здогадках.

— Коли їх приведуть?

— Тільки-но помиються та перевдягнуться. І тільки-но зможуть говорити. Наскільки я розумію, весь шлях вони здолали пішки.

— Із самого Хуміндару? —