Читати книгу - "Дитя песиголовців"

Тільки вчора на площі здіймав у повітря кулаки й вимагав справедливості натовп, а сьогодні все виглядало пасторально й мило. Тут і там прогулювалися поодинокі добропорядні громадяни, хтось купував на розі стаканчик кави, бігали хлопчиська, матусі неуважно конвоювали коляски зі своїми дорогоцінними чадами.

Біля сходів, що вели на поміст, тупцяли троє дядьків у камуфляжі — але ці були з місцевих, одного Марта бачила кілька разів у супермаркеті, у пивному відділі. Дядьки ліниво про щось теревенили, димили цигарками.

В’язні в клітці сиділи, спершись спинами на ґрати. Їхні торси тепер були прикриті короткими рваними жилетками кольору хакі, а голови бранці пригнули до колін, тож неможливо було розібрати, обличчя в них чи морди.

Біля помосту крутилися кілька хлопців тринадцяти-чотирнадцяти років. Намагалися триматись подалі від дядьків, але наче вичікували чогось.

До помосту тим часом підійшла жінка років за п’ятдесят. На ній була строката, давня, не по погоді тепла кофта, подряпані туфлі, спідниця, що більше скидалася на важку портьєру з актової зали. Йшла жінка рішучим кроком, під пахвою тримала сумочку зі шкірзамінника. Очі на широкому, округлому обличчі горіли недобре — і люто блищали застібки на сумочці.

Дядьки помітно напружилися.

— Пані Гелено, — сказав старший. — Давайте без скандалів. Тисячу ж разів просили: без фізичної шкоди, ми — не вони, не звірі якісь. У призначені години, по одному — це будь ласка. У межах педагогічного впливу. Для наочності. Але жодного самосуду, тут питання принципове, да.

— Я буду із ними розмовляти, — заявила жінка. — Говорити ж ніхто не забороняв?

Дядьки перезирнулися, один похмуро затягнувся і поцілив недопалком кудись убік, під поміст.

Вона тим часом оминула їх, піднялася по східцях і стала перед кліткою — на достатній, зрештою, відстані.

— Вбивці, — сказала вона тихо, буденно. — Звірі. Стерво. Як вас таких земля носить. Горіти вам у пеклі. Щоб дітей ваших в утробах понівечило. Щоб матері ваші вас пережили. Щоб…

Бранці сиділи мовчки, не рухалися. Здригнулися тільки, коли щось прозоре, сяюче пролетіло в повітрі й хльоснулося об ґрати. Навсібіч бризнула вода, пані Гелена неуважно струсила краплі з сукні й тим-таки монотонним, дрімливим тоном продовжувала проклинати.

Дядьки гаркнули на хлопців, щоб не дуркували, але видно було: сказано більше для годиться, — і хлопці самі це розуміли. Регочучи, штовхаючись, вони помчали з пачкою презервативів до фонтана готувати наступні снаряди.

Гаразд, подумала Марта, поки що вони набирають туди воду. Але за скільки днів у в’язнів полетять бомбочки із фарбою? Із сечею? Із лайном?

А проте зараз — вона бачила це абсолютно чітко — ніхто не розтягував невидимих ниток. Ніхто не керував хлопцями, пані Геленою, охоронцями. Всі вони були тут із власної волі — і діяли з власної волі теж.

А проте — щиро вірили у власну правоту.

Вона знову поглянула на бранців — і побачила, як з-під рваних жилеток пробиваються клапті хутра. Чим довше жінка говорила, тим густішим ставало хутро.

Раптом один із бранців підвів голову й подивився жінці просто в очі.

— …до сьомого коліна. Щоб кишки ваші… — Голос її затремтів.

Істота з клітки дивилася, не відводячи погляду, не моргаючи. Жінка відкашлялася.

— Щоб кишки ваші у вузли поскручувало, щоб нігті ваші повростали…

— Упирі, — хрипко сказала істота. Говорила вона з дивним акцентом, наче свідомо перекручуючи слова. А може, собачі язик і гортань заважали. — Капітан правду казав. Правду. Всі ви упирі. Схожі на людей. Говорите як люди. Посміхаєтеся. Навіть плачете, мабуть. Але ви не люди. І ніколи ними не були. І ніколи не станете, хоч би скільки намагалися, скільки самі себе обманювали.

Жінка мовчала і слухала. Стояла перед ним нерухомо, наче зачарована. І дядьки біля східців завмерли, і хлопці біля фонтана.

— Тому що, — хрипло сказала істота в клітці, — не можна себе обманювати нескінченно. Рано чи пізно вам доведеться. — Істота глитнула, під щелепою смикнувся величезний, кутастий борлак. — Доведеться подивитися в очі самим собі. Доведеться зізнатися самим собі.

— У чому?! — прохрипіла у відповідь пані Гелена. — В чому мені зізнаватися?! В тому, що ви, тварюки, скалічили мого єдиного сина?! Мого Рейнхольда, мою кровиночку, мого ненаглядного…

— В тому, — сказала істота з клітки, — що не хлібом ви харчуєтеся і не вино п’єте. П’єте ви чужу кров. І харчуєтеся чужими смертями. І навіть якщо спите у ліжках, справжня ваша постіль — могили та склепи. І час ваш — ніч. І світило ваше — місяць. І дітей своїх народжуєте ви, щоб потім відправити їх на загибель.

— Ти брешеш! — Голос у пані Гелени змінився, вона відсахнулася, і Марта вперше звернула увагу, яка в неї бліда, наче воскова, шкіра. І які вислі мішки під очима. І нігті — які довгі, гострі в неї нігті. — Ти брешеш, тибрешеш, тибрешешбрешешбрешешбрешеш!..

Вона хрипіла на одній протяжній ноті — вінтажна лялька-переросток, в якій щось раптом зламалося. Дядьки нарешті оговталися, застрибнули на поміст, один ухопив за плечі пані Гелену й намагався відвести звідси, інший сколупнув напівпрозору кришку і жахнув кулаком по металевій педалі. Істоти в клітці підскочили, затанцювали, здіймаючи якомога вище задні лапи.

Марта знову відчула той самий запах — наче з дешевої шашличної. Вона закрилася рукавом, просто притиснула його до носа, щоб не зблювати, — і пішла геть, повз фонтан, сподіваючись, що водяний пил хоч трошки переб’є сморід. Краєм ока помітила, що хлопці вже не наповнюють презервативи. Один — той, що вищий і худіший за інших, — стояв, спершись руками на бортик, і дивився на воду. Пальці в нього побіліли, лівий лікоть трохи тремтів — і тремтіла щока, наче від нервового тику. Марта не знала, що він побачив у віддзеркаленні — і знати не хотіла. Його приятелі юрбилися дещо поодаль і перезиралися, й було абсолютно ясно, що за жодні скарби світу вони не підійдуть ближче.

Бо, подумала Марта, вони побачили те саме, що і цей їхній приятель. Бо бояться побачити це знову.

«Або, — сказав внутрішній голос, дуже схожий на голос Елізи, — бояться, що не побачать. Бояться, що ніколи більше не побачать власного віддзеркалення — ані в люстерку, ані у воді, ані на будь-якій іншій поверхні?..»

На мить вона повірила в це — і навіть хотіла обернутися, щоб подивитись, чи відкидає худорлявий хлопчина тінь. Але сонце вже зайшло за хмари, тож усе одно в цьому не було б жодного сенсу; та й яка Марті справа до чужих тіней і віддзеркалень? Ніякісінької.

* * *

Повернувшись, вона закрилася в гаражі й витягла з дальньої полиці альбом зі світлинами. Деякі були зроблені ще на плівку. Вона давно не відкривала цей альбом — не любила ворушити минуле. Який сенс, нічого ж не повернеш. Але зараз їй