Читати книгу - "Фантомна довіра, Лана Вернік"

Як святкувався той день народження — чув весь масив. Гучна музика і крики чули всі. На першому поверсі весь той галас було не дуже чути, а от на другому — спати було неможливо. Степан почув, що на кухні хтось розмовляє, тому полишив сплячу дружину й доньку та вийшов перевірити кому не спиться. Перша година ночі. Надворі галас, на кухні бабусі і Тетяна.

Заспокоюватися галаслива компанія на пляжі не збиралася, тому він вирішив втрутитися. Одягнувшись, пішов на пляж. Компанія була чоловік тридцять. Позашляховики фарами освітлювали майданчик. Грала музика, хтось танцював, хтось нюхав кокс, хтось бухав. Від берега від’їхали гідроскутери під бурхливі оплески і свист тих, хто лишився на суходолі. Степан наблизився до машин і вимкнув фари однієї з них. Відпочивальники обурено загули.

— Що треба?! — почали вигукувати до нього “захмілілі” хлопці.

Степан зібрався пояснити всім присутнім, що шуміти вночі — то недобре, аж тут із води до них долетів звук удару і крики…

Тіло Єгора знайшли лише на світанку. Іншого учасника аварії Степан знайшов одразу, а його — не зміг. Було занадто темно, та й течія віднесла тіло вбік. Вдень приїхали його батьки. Тетяну ледь відтягнули від тіла хлопця. Вона плакала і повторювала, що йому ж казали, що не можна кататися на гідроскутерах вночі…чому він не послухав?! 

Після цього випадку Лариса захотіла поїхати з дачі, і довелося довго вмовляти її ще побути на морі. Добре, але якщо Степан лишиться з ними. І він лишився до кінця серпня, а потім змушений був поїхати, бо його викликали на суд.

(Ранком 5 серпня 2000 року в поліцейську дільницю Чініселло-Бальзами, нічим не примітного передмістя Мілана, звернулася повія зі скаргою на клієнта, який не побажав платити за послуги. Правоохоронці вирушили до готелю “Europa”, де в номері 341 був голий чоловік в суспільстві чотирьох оголених дам. Дами були професіоналками і перебували “при виконанні”. Одна з них була італійкою, інша — росіянкою, третя — албанка, а четверта — уродженка Кенії. Інтернаціонал… 

Огляд приміщення приніс непогані результати: конфісковано 60 грамів кокаїну, 150 тисяч доларів готівкою, необроблені алмази на суму близько півмільйона доларів, паспорти з різними громадянствами (ізраїльського, німецького, російського, болівійського і грецького). Також був зелений портфель з документами. Скупим клієнтом виявився Леонід Мінін, за діяльністю якого давно спостерігали розвідки декількох країн, і якого Степан називав шефом…

Поліцейські не знали ХТО ЦЕ і заарештували постояльця номера 341 по звинуваченню в зберіганні наркотиків. Адвокати заарештованого негайно заявили, що їхній клієнт — простий торговець деревиною. Це була чиста правда. Виходець з України і громадянин Ізраїлю Леонід Юхимович Мінін і справді був власником зареєстрованої в швейцарському кантоні Цуг компанії Exotic Tropical Timber Enterprise, що займається розробкою та експортом екзотичних видів деревини з Ліберії, а також будував там дороги… до таборів ОРФ, якими вантажівки возили не лише ліс, а й зброю.

Справу прийняв до провадження глава відділу міланської поліції по боротьбі з організованою злочинністю Сальваторе ла Барбера. Вивчивши папери з зеленого портфеля — без малого півтори тисячі документів на чотирьох мовах (англійською, російською, голландською та французькою), — він оцінив їх “по достоїнству”.

Так до італійської в’язниці ненароком потрапив один з найбільших ділків “чорного” ринку” озброєнь. Крім контрабанди зброєю Мінін займався також контрабандою наркотиків і російського антикваріату. Процес тривав півроку.

7 лютого 2001 року італійський суд засудив Леоніда Мініна до двох(!) років тюремного ув’язнення за контрабанду наркотиків і зброї.

Раніше жодному суду не вдавалося засудити Мініна, але ТАКЕ покарання стало шикарним ляпасом всім, хто збирав документи і виступив з боку обвинувачення. Два роки.

Джерела: pravda.com.ua, news.liga.net та www.occrp.org)

Степан тричі їздив давати свідчення і після винесення вироку почувався розбитим. Він не вірив, що покарання буде адекватним, ну, але ж не таким…

Приїхавши додому після оголошення вироку Степан перебував не у найкращому гуморі. Після вечері Лариса йому сказала, що має для нього новину.

— Сподіваюся, хорошу, бо поганих у мене сьогодні — вже через край.

— Ну… — Лора усміхнулась, — сподіваюся, що хороша.

— Сподіваєшся? Тобто, ти не впевнена?

Вона нічого не відповіла, просто поклала перед ним на стіл смужку теста. Він мовчки поглянув на смужки і здивовано підняв брову. 

— Гм… 

— Це хороша новина чи ні? — очікуюче запитала Лора. Вона не пила пігулок, бо ще годувала Меланію, вираховувала безпечні дні по календарю, але робила це не завжди уважно і от — результат.

Степан нічого не казав про дітей, тому вона не знала, як він це сприйме. Він дивився на смужки і його обличчя нічого не виражало.

— Хороша, — нарешті усміхнувся він, і їй відлягло від серця.

23 липня 2001 року у них народиться син — Сергій (вже студент КПІ)

15 квітня 2004 року — донька Ірина (11 клас).

12 травня 2007 року — син Роман. Його назвуть так на честь Романа Бондаренка, котрий загинув взимку в ДТП на Обухівській трасі.   

Меланія виявилась таким же поліглотом, як і батько. Навчається на IV курсі, міжнародні відносини. Батько жартома називає її “пані ГенСек”. Вона усміхається, але не заперечує. Можливо.

Степан потроху відходив від справ, але остаточно він звільнився зі служби у січні 2014 року. Коли у Києві стояв Майдан, у нього почалась своя персональна війна за життя Лариси. Онкологія. Він не міг дозволити собі програти жодної битви. Хімія, опромінення, операції, знову хімія. Де б він був, якби не хвороба дружини — важко сказати.