Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Що, яку історію?

— Та журнальну. Обов’язково напишу, як слідчі поліції поводяться з чесними підданими государя-імператора.

— Ти кайлом на каторзі махати будеш, а не писати!

— Попрошу не тикати! — кажу йому грізно. — Ще почую образу від вас, буду скаржитися, до самого Петербурга дійду, тут уже не сумнівайтеся.

Дивлюся, занервував він. Думав же, що залякає, зламає, а тут сам злякався.

— Ви, Іване Карповичу, мені не погрожуйте!

— А я не погрожую, а повідомляю про можливі наслідки. Службу знаю, то вимагаю дотримання законів і уставу.

— Не в тому ви стані, щоб вимагати щось.

— Стан у мене один — підданий государя імператора, ветеран служби, землевласник. Вимагав і вимагатиму дотримання своїх прав.

— Хуліган ви, Іване Карповичу, бунтівник! Напали в громадському місці на керівника повітової поліції, побили, зброєю погрожували, закликали до повстання і...

— Брехня од першого слова до останнього, суцільна брехня. Бо напав не я, а на мене. П’яний як чіп справник увірвався до вокзальної ресторації, почав поводитися неприпустимо для свого звання, дозволив собі зухвалі висловлювання у бік дами, яку я супроводжував. Бачачи, що пан справник не в собі і може бути небезпечним для суспільства, я спробував його вернути до тями, давши кілька ляпасів.

— Ударивши офіцера поліції!

— Пане слідчий, б’ють кулаком, я ж давав ляпаси, плескав пана справника по щоках, це вам кожен, хто там був, підтвердить.

— Розбили об його голову вазу!

— Випадковість, я виливав воду, щоб примусити справника протверезіти, а він сіпнувся і вдарив вазу головою.

— Ви погрожували йому завданням важких травм!

— Спитайте в офіціантів, поліцейських чи моєї супутниці, які все бачили, і вони підтвердять, що жодних погроз із мого боку не лунало.

— Ви шепотіли їх на вухо!

— Я розумію спробу пана справника вивернутися з ганебної ситуації, в яку він сам потрапив через горілку, але не можу її прийняти. Ніколи я не погрожував офіційним особам, бо сам довгий час був на службі. Тож рішуче відкидаю ці брехливі і зухвалі звинувачення.

— І ви думаєте, що повірять вам, а не офіцеру поліції?

— Звісно, мені! Я бездоганно прослужив в охоронному відділенні, маю державні нагороди, моїми оповідками зачитується вся імперія, а пан справник має в своїй біографії купу ганебних плям із Сибіром включно.

— Його виправдали!

— Все одно.

— Іване Карповичу, вам краще не пручатися! Рішення щодо вас прийняте не тут і навіть не в губернії!

— За свою честь я боровся і боротися буду.

— Як честь може бути у мужика?

— Мужицька.

На цьому розмова закінчилася, мене відвели до холодної. Далі мене не викликали нікуди. Охорона повідомляла, що кілька поважних людей із повіту — Посульский, Боротянський і Хомутинський — їздили до Полтави добиватися правди, але там пояснили, що справа під контролем столиці, й там усе вирішується. Якби був живий Павло Іванович Харитоненко, то з його зв’язками неважко було б мені допомогти, але Павло Іванович помер, а син його не поспішав мене виручати.

Я написав графу листа, в якому попросив узяти відпустку на службі і приїхати на хутір, побути там до мого звільнення. Листа віднесли на пошту, але відповіді поки не було. Я днями лежав на матраці в камері, аж поки мене не викликали.

— Адвокат до вас приїхав, Іване Карповичу! — сповістив охоронець, що відчинив двері моєї камери.

— Адвокат? Той, що був?

— Ні, інший! Зі столиці! Його пускати не хотіли, так він скандалити почав, налаяв справника, той злякався і наказав пропустити! Поважний пан, виглядає як цабе якесь!

Мене відвели до тієї самої кімнати, де зі мною балакав слідчий. У кімнаті мене чекав якийсь чоловік незнайомий, добре одягнений, років за п’ятдесят, із впевненим поглядом, красивою сивиною у волоссі й акуратними вусами.

— Доброю дня, Іване Карповичу, — він підвівся, підійшов до мене і простягнув руку. — Мене звати Микола Платонович Карабчевський, я адвокат із Петербурга.

— З Петербурга? — дивуюся я.

— Так. Я займаюся вашою справою.

— За чиїм дорученням? — питаю я, бо не довіряю йому.

— Ось, — він дає мене невеличкий аркуш паперу. Бачу знайомий почерк.

«Ваню, твоя знайома Єлизавета Павлівна повідомила мене про неприємності. Я попросила Миколу Платоновича допомогти тобі. Він один з найкращих адвокатів столиці. Прислухайся до нього. Ми зробимо все, щоб тебе витягти. Хвилююся за тебе, але сподіваюся на краще. Твоя Стася». Внизу аркуша був ще слід від губної помади, здається, вона поцілувала папір.

— Ви знайомі з пані Анастасією? — питаю у гостя.

— Я палкий прихильник її таланту і не зміг відмовити у проханні щодо вас. Чесно кажучи, спочатку справа здавалася мені легкою, — він робить паузу.

— А зараз?

— Зараз виявилося, що справа значно складніша.

— Якщо ви натякаєте на гроші, то...

— Іване Карповичу, коли я працюю, я ні на що не натякаю, а завжди кажу те, що хочу сказати. Щодо грошей — це питання не повинно вас турбувати.

— Ви ж не задарма працюєте.

— Звісно, ні, але всі витрати взяла на себе пані Анастасія.

— Тоді в чому складність справи?

— Несподівано виявилося, що у цих провінційних чвар, які привели вас за ґрати, довге коріння, і воно веде до Петербурга.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі те, що ваш арешт відбувся за наполяганням одразу кількох досить впливових осіб зі столиці.

— Кого саме?

— Мої знайомі в міністерстві внутрішніх справ стверджують, що за справою проти вас стоїть барон Раузен.

— Вперше чую про такого. Хто це?

— Впливова особа при дворі, зараз очолює кілька комісій уряду.

— Але чому така поважна особа звернула свою увагу на мене?

— Поки не знаю. А ще проти вас працює ваша колишня контора.

— Як?

— Охоронне відділення натякає на ваш можливий зв’язок із революціонерами.

— Що? Та це ж маячня!

— Якби в них були докази, думаю, вони б вас уже арештували самі. Та доказів немає. Але генерал Штейнер наполягає, що вас не можна відпускати. Генерала Штейнера знаєте?

— Так, його знаю. У нас був не дуже приємний досвід участі в одній із операцій, потім він пропонував мені дещо сумнівне, я відмовився. І пан генерал погрожували