Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Тут усі намагаються заспокоювати мене і всі говорять лише про речі, які ще більше розстроюють, начебто не досить того, що ця страшна картина не йде мені з-перед очей… і це тіло… і ця кров… Навіть коли заплющити очі…

— Не треба заплющувати, — раджу їй. — Коли хочете відігнати кошмари, слід не закривати очі, а, навпаки, розкривати їх якомога ширше й дивитися на прості речі, які вас оточують, на красиві дерева, луки, гори і небо… прислухатися до звичайних звуків…

— Здається, що прості речі я розумію, — каже Віолетта, притискаючи до себе ведмедика, ніби він збирається розплакатись. — Якщо я чогось не розумію, то це людей… І, можливо, тому завжди боюся їх… навіть люб'язних і доброзичливих.

— Люди є різні, — кажу я повчально. — І справа не тільки в тому, чи вони дружелюбні. Головне — що ховається за їхньою доброзичливістю — співчуття чи розрахунок.

— Але чого, власне, хочуть від мене всі ці люди? — несподівано запитує молода жінка, неначе своїми банальними повчаннями я роз'ятрив тільки-но затягнену рану. — І ваша квартирантка… і та дебела німкеня, яка сьогодні запросила мене на чай і торт до кондитерської… і той пан Кьоніг… чули про такого?..

— Ім'я мені відоме… — кажу непевно.

— Воно відоме всьому світові, бо коли візьмете навмання п'ять чоловік, то один з них буде Кьоніг, але я маю на увазі пана, який учора прийшов запитати мене, чи я не продаю віллу, чи я справді не продаю її, чи абсолютно точно не продаю, бо йому не віриться, що я не думаю її продавати, маючи інше житло, а я його запитала: «Яке інше житло?» — а він мені кричить: «Ви ж досі жили десь!» — а я йому кажу (думаю, що після такого нахабства я мала право сказати йому): «Яке це має значення, де я жила?» — а він відповідає: «Ніякого, звичайно. Просто я подумав, що ви готові продати якщо не віллу, то хоч те інше житло. Власне, де воно було і чи є вигляд на озеро?» — а я його питаю: «Про яке озеро йдеться?» — а він кричить: «Ви ж ліпше знаєте!» — поки нарешті, хай це виглядало й грубо, я не хряснула дверима у нього перед носом…

Цю маленьку повість, варту цікавого заголовка «Непрошений гість», вона випалює скоромовкою, квапливо, неначе нею раптом оволоділо прагнення вилити всю гіркоту, що зібралася, і я чудово розумію її, тому що справді неприємно, коли заходиш у батьківський дім і раптом виявляєш, що потрапив у гадючник.

— А як ви пояснюєте все це? — наважуюсь запитати.

— Ніяк, ну абсолютно ніяк. Я ж вам кажу: мені здається, що легше зрозуміти предмет або тварину, ніж людей.

Вона замовкає, знов укладає ведмедика собі на коліна, ніби йому вже пора спати, потім зауважує:

— А може, воно й краще, коли не розумієш. Бо якщо почну розуміти, боюсь, що мені стане ще страшніше. Оце тільки-но я собі подумала, наприклад: може, та німкеня навмисне покликала мене до кондитерської, щоб тим часом убили цю нещасну людину. Мабуть, я починаю фантазувати і таки напевно фантазую, але як тільки станеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до страшних речей…

— Навколо вас дійсно творяться незвичайні речі. Якщо й не страшні, то принаймні дивні.

— Так, але чому? — запитує жінка із змученим виглядом. — Що я їм зробила? Чого вони хочуть від мене?

— Від вас — напевно нічого. Але, можливо, їх цікавить вілла. Ви добре оглянули приміщення, де жив ваш батько?

— Як я можу нишпорити там, коли не минуло й десяти днів після похорону? Як тільки подумаю собі, що його поховали без мене… Ви повірите, що про його смерть я довідалась зовсім випадково з якоїсь старої газети?.. Так ізольовано живу, що навіть…

— Ах, дорога моя!.. О П'єре… — чуються у нас за плечима вигуки, і я безпомилково вгадую, чиї вони.

— Добридень, Розмарі, — киваю я, встаючи. — Власне, я пішов був шукати вас, але вже мушу відправлятися. Побачимось сьогодні увечері.

— Заходьте якось на чай, разом з мадемуазель, звичайно, — пропонує Віолетта, втомлено усміхнувшись. — Я буду дуже рада.

Вона затримує на мені свій погляд довше, ніж потрібно, наче підтверджує ще раз, що справді сподівається на побачення і що наша розмова не закінчена.

Розмарі відразу ж умощується на лавці, явно задоволена, що я дав їй місце і залишив їх наодинці. А я рушаю вниз, але з протилежними почуттями, бо ця Віолетта, щиросерда, схильна до звіряння своїх думок, — готова жертва в руках моєї прекрасної дами. Будемо сподіватися, що дама хоча б частково поінформує мене про деякі деталі. Правда, після того як між нами виник холодок, це досить сумнівно.

За чверть шоста. Я знаходжусь у нижньому місті і дещо завчасу йду довгою похмурою галереєю, що веде до площадки перед ліфтом. Завчасу, але умисне, бо при таких зустрічах не заважає перевірити, поки не пізно, чи хтось третій не з'явився на зустріч без запрошення.

Виявляється, з'явився. І навіть не один, а здається, двоє.

Помічаю це аж тоді, коли вже йду повільними дзвінкими кроками по галереї. Очевидно, за мною простежили з машини, а тепер зупинили її за поворотом і для більшої інтимності переслідують пішки. Один іде метрів на десять позаду під аркадами, кроки його звучать в абсолютній дисгармонії з моїми, і це, ясна річ, дратує мене. Міг би хоч ритму дотримуватись. Другий тягнеться уздовж шосе, паралельно з галереєю, тихо і загрозливо.

А втім, наскільки мені вдалося побіжним поглядом засікти їх, вони обидва загрозливі: широкоплечі, високі на зріст, словом, кавалери таких же габаритів, як і дорога Флора. На мить у мене майнула підступна думка, чи я не зобов'язаний цією увагою саме Флорі. Прикра думка. Але, як каже Віолетта, почнеш думати, то вже не можеш зупинитись і доходиш до таких речей…

Випадковий збіг? Подібне питання могло б виникнути тільки у новачка. У мене ніс досить натренований, щоб відчути небезпеку не за десять метрів, а з набагато більшої відстані. І розум досить досвідчений, щоб сказати собі: незалежно від того, хто послав цих двох, треба забути про зустріч і якомога скоріше вибратися до верхнього міста.

Якомога скоріше — значить скористатися ліфтом. Звичайно, якщо я встигну вчасно вскочити й хряснути дверима перед носом одного й другого. Бо їхати у ліфті з такими супутниками не завжди доцільно.

Продовжую йти до місця зустрічі, хоч уже про зустріч