Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Гаразд, гаразд… Ти балакаєш надто багато… Послухай, яким буде твоє перше завдання. Я бачу, ми перебуваємо у великому місті. Негайно здобудь для мене колісницю, або летючий килим, або добре навченого дракона, чи які там засоби пересування надають персонам царського або шляхетного походження у вашій країні. Відвезеш мене до тих місць, де я знайду одяг, коштовне каміння й рабів, які відповідатимуть моєму рангу. Завтра я почну завоювання вашого світу.

— Я… Я… піду й негайно замовлю кеб, — видушив із себе дядько Ендру.

— Стій, — сказала Відьма, коли він дійшов до дверей. — Навіть не думай зрадити мене. Мої очі бачать крізь стіни й у головах людей. Вони спостерігатимуть за тобою, хоч би куди ти пішов. На перший сигнал непокори я нашлю на тебе такі чари, що все, на що ти сядеш або до чого доторкнешся, перетвориться на розпечене залізо, а коли ти ляжеш у ліжко, на твої ноги наваляться невидимі брили льоду. А тепер іди.

Старий вийшов; він був схожий на собаку з підібганим хвостом. Діти боялися, що Ядіс скаже їм про те, що відбувалося з нею в лісі. Проте, як виявилося, вона ніколи про це не згадувала ані тоді, ані згодом. Я думаю (і так само думав Діґорі), що її розум не міг пригадати того спокійного місця, і хоч би як часто ви переправляли її туди й хоч би як надовго залишали її там, вона б нічого про це не знала. Тепер, коли вона залишилася на самоті з дітьми, вона не звертала на них жодної уваги. Така манера була характерна для неї. У Чарні вона не звертала уваги на Поллі (до самого кінця), бо Діґорі був тим, кого вона мала намір використати. Тепер, коли вона мала дядька Ендру, то перестала помічати Діґорі. Я думаю, всі відьми є такими. Вони не цікавляться ані речами, ані людьми, якщо не можуть використати їх; вони жахливо практичні. Тому в кімнаті протягом хвилини чи двох панувала мовчанка. Але з того, як Ядіс тупала ногою по підлозі, було видно, що її опановує нетерплячка.

Тоді вона сказала, ніби звертаючись до самої себе:

— Що робить той старий йолоп? Треба було мені взяти батіг. — І покинула кімнату в пошуках дядька Ендру, не обдарувавши дітей жодним поглядом.

— Ох! — зітхнула з полегкістю Поллі. — А тепер мені час додому. Уже дуже пізно. Сподіваюся, батьки мене ждуть.

— Гаразд, іди, але повертайся, як тільки зможеш. Це просто жах, що ми маємо її тут. Ми повинні вигадати якийсь план.

— Нехай тепер твій дядько його вигадує, — сказала Поллі. — Це він заварив усю цю кашу з магією.

— Але ж ти повернешся, правда ж, повернешся? Нехай воно все западеться, але ти ж не покинеш мене самого в такій халепі, як ця?

— Я піду додому через тунель, — досить холодно промовила Поллі. — Так буде найшвидше. Але якщо ти хочеш, щоб я повернулася, то не ліпше було б, якби ти попросив у мене пробачення?

— Попросив у тебе пробачення? — вигукнув Діґорі. — Ну хіба не дівчача логіка? А що я такого вчинив?

— О, нічого, звичайно, — саркастично відповіла Поллі. — Лише мало не викрутив мені руку в тій кімнаті з восковими постатями, як боягузливий хуліган. Лише вдарив молотком по дзвону, як тупий йолоп. Лише обернувся до неї спиною в лісі, тож вона встигла схопити тебе, перш ніж ми стрибнули в наше озеро. Це, мабуть, і все.

— Он як, — сказав Діґорі, вельми здивований. — Ну, гаразд, я прошу в тебе пробачення. І я справді почуваюся винним у тому, що сталося в кімнаті з восковими фігурами. Ось я й попросив у тебе пробачення. А тепер будь порядною дівчиною й повернися. Бо я буду в глибокій ямі, якщо ти не повернешся.

— Я не бачу, що може трапитися з тобою. Це ж містер Кеттерлі збирається сісти на розпеченого стільця або лягти в крижане ліжко, хіба ні?

— Я думаю не про те, — сказав Діґорі. — Я непокоюсь про матір. А що, як це створіння зайде в її кімнату? Воно може налякати її до смерті.

— А й справді, — стурбувалася Поллі. — Гаразд. Ми укладемо мир. Я повернуся, якщо зможу.

І вона проповзла крізь маленькі двері в тунель. Це темне місце серед голих балок, яке здавалося їм таким загадковим і таємничим лише кілька годин тому, тепер було спокійним і наповненим домашнім затишком.

Але ми мусимо повернутися до дядька Ендру. Його бідолашне старе серце мало не вискакувало з грудей, коли він, спотикаючись, спускався сходами, які вели з горища, знову й знову обтираючи лоба хусточкою. Коли він дійшов до своєї спальні, яка була поверхом нижче, то зазирнув досередини. І насамперед дістав із гардероба пляшку й склянку, які завжди ховав там, де тітка Летті не знайшла б їх. Він налив собі повну склянку якогось несмачного питва й випив одним ковтком. Потім набрав повні груди повітря.

— Слово честі, — сказав він собі. — Я геть приголомшений. Яка несподіванка. І це в моєму віці!

Він налив собі другу склянку, випив її також і став перевдягатися. Ви ніколи не бачили такого одягу, але я його пам’ятаю. Він надів дуже високий, блискучий і твердий комір, такий, що примушував вас тримати підборіддя вгору, білу камізельку з малюнком і надів через лоба ланцюжок свого золотого годинника. Одягнув найкращий сурдут, який зберігав для весіль і похоронів. Дістав найкращого капелюха й почистив його. На туалетному столику в нього стояв вазон із квітами (поставлений туди тіткою Летті). Він узяв одну квітку й устромив у петельку сурдута. Узяв чисту хусточку (дуже гарну, таких сьогодні не купити) з маленької шухляди під праву руку й капнув на неї кілька крапель парфумів. Узяв монокль із чорною стрічкою і вставив його в око. Потім подивився на себе в дзеркало.

Дітям притаманний один різновид дурості, як ви знаєте, а дорослим — інший. У ту мить дядько Ендру починав дуріти в дуже дорослий спосіб. Тепер, коли Відьма не перебувала в одній кімнаті з ним, він швидко забув, як вона його налякала, і чимраз більше думав про її незвичайну красу. Він повторював собі: «Демонічно гарна жінка, демонічно вродлива. Створіння надзвичайної краси». Він так само примудрився забути, що це діти привели до нього це «надзвичайне створіння»: він мав таке відчуття, ніби це він своєю магією викликав її з невідомих світів.

«Хай там як, хлопче, — сказав він сам до