Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Але це неможливо!
— Можливо, — я вдарив його, і він знепритомнів. Пішов до Уляни Гаврилівни. — Тихо, не плач, збирайся.
— Що з вами зробили?
— Нічого, це я сам.
— Для чого?
— Треба було.
— Ваню, — вона перелякано торкалася моїх скривавлених рук. Я ж рвав мотузку по-живому.
— Нічого, зараз підемо звідси і поїдемо додому.
— Нас не випустять. Тут охорона.
— Випустять.
Я набрав води, вилив на Поляка Він ледь побачив мене, затремтів.
— Іване Карповичу, не вбивайте! Я вам потрібен, я вас звідси виведу!
— Я й сам вийду.
— Тут охорона, справжні вбивці. Вони не випустять. І вихід же один. Всі вікна закладені цеглою. Тільки один вихід, Іване Карповичу!
— Зараз зателефонуєш охороні. Викличеш одного. Зрозумів?
— Не треба, Іване Карповичу, не треба!
— Ще раз тебе вдарити?
— Ні, ні!
Він телефонує і викликає охоронця. У цей час я тримаю при горлянці Поляка заточений олівець.
— Зараз прийде. Але він же не один! Тут їх кілька десятків, охоронців! Іване Карповичу, вони не випустять!
— Не твоя справа.
Тягну його до дверей.
— Рипнешся, придушу. Зрозумів?
— Так, так, Іване Карповичу! — він лежить і тремтить, дивиться на мене. — А оце голову розбили для того, щоб боляче було? Так?
Я мовчу.
— Болем боролися, щоб морфій вас не взяв? Билися головою, рвали мотузки, робили собі справжнє пекло, щоб тільки не піддатися. Так?
— Помовчи.
Приходить охоронець, я його валю, обшукую. Забираю револьвер, закручую у килим.
— Уляно Гаврилівно, ходімо.
— А я, а я, Іване Карповичу? — хвилюється Поляк.
— А ти вже якось сам, — знову б’ю його, і він непритомніє.
Виходимо в коридор. Я згадую, що на виході сиділо четверо хлопців. Аж троє дверей. Важкувато буде виходити.
— А оце директора кабінет. Нас сюди вчора запрошували, пригощали, — каже Уляна Гаврилівна і вказує на двері.
— Директора? Директор — це добре, — радію я. Стукаю.
— Так, — відповідають з-за дверей.
Я розганяюся і виламую їх плечем. Бачу якогось чоловіка, що сидить за столом серед стосів грошей та аркушів паперу. Помічаю рух чоловіка.
— Тільки рипнись, — кажу йому і цілюся в нього. Він неквапливо піднімає руки. В його очах переляк.
— Ви хто такий? — питає він.
— Оце директор? — питаю в Уляни Гаврилівни. Вона киває. — Добре.
Беру його, приставляю револьвер до шиї.
— Смикнешся — пристрелю.
— Не треба.
— Тоді ходімо.
Ми йдемо до виходу. Охоронці, коли бачать нас, то хапаються за револьвери, але директор наказує пропустити нас Забираю плащ одного з охоронців, щоб не дуже привертати увагу до себе на вулиці.
— Поверніть мій револьвер, тільки спокійно.
Мені повертають зброю. Виходимо на вулицю, зупиняю візника, сідаємо з директором, їдемо.
— Відпустіть мене. І я забуду цей випадок, — шепоче він.
— Відпущу. Але якщо дізнаюся, що хтось мене шукатиме, то пристрелю.
— Ніхто не шукатиме, — запевняє директор.
— Дайте свій гаманець, — забираю всі його гроші й за кілька кварталів висаджую. Потім змінюю кількох візників, на одному їду аж за місто. Там підсідаємо до потяга, що їде на південь. Лише у окремому купе Уляна Гаврилівна починають плакати.
— Вибачте, вибачте мене Іване Карповичу. Це через мене все!
— Припини. Ми виплуталися — і добре.
— Яка я дурна, Іване Карповичу, яка дурна! — бідкається бідолашна.
— Уляно Гаврилівно, заспокойтеся. Кожна людина робить помилки, головне їх не повторювати.
— Ні, більше ніколи! Ні!
Зранку ми в Харкові. Там затримуюся на кілька днів, ходжу до лікарів. Мені обробляють рани і ремонтують зуби. Уляна Гаврилівна дуже хвилюється, по кілька разів на день просить вибачення за те, що наробила.
— Уляно Гаврилівно, ще одне вибачення — і поїду до Ромен сам, — попереджаю її. Більше не перепрошує.
Вже у потязі з Харкова питає, що сталося з Поляком.
— Думаю, що нічого страшного. В нього вистачить розуму сказати, що мене він не знає, просто жертва зухвалого пограбування.
— Як?
— Він непоганий був, мене не ображав. На відміну від Феді, — Уляна Гаврилівна починає плакати. — Ось чому так, Іване Карповичу?
— Ось чому — тільки здається, що покохала, а воно виявляється, що маячня? Чому людині щастя немає?
— Не знаю, Уляно Гаврилівно. Але знаю, що бідкатися через це не треба Не тому дивуватися треба, що людина нещаслива, а тому, що інколи трапляється їй щастя. Бо нещастя буденне, а щастя — свято. Хіба сумуємо ми, що свята не кожен день? Не сумуємо. А коли свята трапляються, то радіємо їм Так і зі щастям От як у вас з Федею, на самому початку добре ж було?
— Добре, дуже добре.
— То й згадуйте про те. Я ось сам згадую про матір Моніки, хоч у нас там кілька днів лише було. Але згадую і радію. Бо ж було таки, а в декого і такої крихти немає.
— Ви, Іване Карповичу, балакаєте, як панотець на проповіді! Так уже гарно! — зітхає Уляна Гаврилівна.
Як приїхали ми до Ромен, я взяв знайомого візника, щоб він на хутір мене відвіз.
— А ви знаєте новини наші, Іване Карповичу? — питає він у мене.
— Що за новини?
— Яков Базілєвсов справником до нас повернувся!
— Як? Він же засуджений був, до Сибіру пішов? — дивуюся я, бо ж сам того Якова під суд відправив після справи з польськими грабіжниками банків.
— Пішов, а оце тепер повернувся. Виправдали його і до поліції повернули, зі збереженням посади.
— Хай Бог милує.
— Та не кажіть, Іване Карповичу. Оце повернувся він і так лютувати почав, що борони Боже! Гроші з усіх душить, а як хтось тільки проти нього, то одразу кулаком б’є, а коли і канчуком! Що хоче творить. На нього хотіли скаргу в губернію писати, а він дізнався, прискочив, погрожував, що зв’язки має і всіх, хто проти нього, у солдати заберуть. Воно ж війна скоро.
— Ну, чув-чув, а такого ні Щоб хабарника після суду і Сибіру на посади повернули! — тільки головою кручу.
— І вас він кілька разів згадував. Погрожував, що на шматки розірве. Ото як тільки нап’ється, так і починає вас лаяти. Каже,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», після закриття браузера.