Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

тієї миті в пустелі Мохейн, де він нарешті збагнув, що його бездумні вперті пошуки зрештою увінчаються успіхом? Скільки разів він проходив цей цикл, мандрував петлею, як та, на затискачі, що колись затискав його пупок, його власний тет-ка кан Ґан? І скільки ще йому так мандрувати?

— О ні! — пронизливо закричав він. — Будь ласка, тільки не це знову! Змилуйся! Будь милосердний!

Байдужі руки штовхнули його вперед. Руки Вежі не знали жалю.

То були руки Ґана, руки ка, і їм не було відомо, що таке милосердя.

Він відчув лужний запах, їдкий, мов сльози. Пустеля за дверима була біла, сліпуча, безводна, без жодних характерних ознак, окрім хіба що гір, які вгадувалися на горизонті. А до лужного запаху домішувався ще один: чортового зілля, що спричиняє солодкі сновидіння, кошмари, смерть.

Але не для тебе, стрільцю. Для тебе — ніколи. Ти мерхнеш. Ти тьмянишся. І дозволь, я буду брутально відверта. Ти йдеш далі.

І з початком кожного нового походу забуватимеш попередній. Для тебе кожен раз буде першим.

Він востаннє спробував відступити назад: марно. Ка було сильнішим.

Роланд з Ґілеаду зайшов у останні двері, ті, що їх завжди шукав і завжди знаходив. І вони тихо причинилися в нього за спиною.

Вісім

Стрілець хвилю постояв, нетвердо тримаючись на ногах. Йому здавалося, він мало не знепритомнів. Через спеку, звісно, трикляту спеку. Вітер, що віяв тут, у пустелі, був сухий і полегшення не приносив. Він підняв бурдюк, зважив його в руці, щоб визначити, скільки води лишилося всередині, й зрозумів, що пити не можна — не час був пити, — та все одно зробив ковток.

На якусь мить його навідало дивне відчуття, наче він звідкілясь сюди перенісся. Може, навіть із самої Вежі. Проте, звісно, пустеля була підступна, сповнена міражів. Від Темної вежі його ще відділяли тисячі й тисячі коліс. Те відчуття, що він зійшов багатьма сходинками і зазирав у безліч кімнат, де на нього дивилися тисячі облич, уже помалу стиралося.

«Я дійду до неї, — подумав він, мружачись на сонце. — Іменем свого батька клянуся, що дійду».

«А може, цього разу, якщо ти до неї дістанешся, все буде інакше», — прошепотів голос, але Роланд не сумнівався, що то шепіт пустельної омани, бо про який інший раз могло йтися? Він був сам собою і на своєму місці, не більше. Без почуття гумору, з бідною уявою, проте він був стійкий. Він був стрілець. І глибоко в душі досі відчував гірку романтику походу.

«Ти той, хто ніколи не змінюється, — сказав йому якось Корт, і в його голосі (Роланд міг би в цьому заприсягтися) прозвучав потаємний страх… хоча чому Корт мав боятися його, хлопчиська, Роланд не розумів. — І це, хлопче, стане твоїм прокляттям. Ти зносиш сотні пар чобіт на своєму шляху до пекла».

І Ванней: «Ті, що не черпають уроків з минулого, приречені на його повторення».

І його мати: «Роланде, чому ти завжди такий серйозний? Чому не можеш дати собі спочинок?»

Утім, голос прошепотів знову

(інакше цього разу може бути інакше)

і Роландові на мить здалося, що він справді вчув якийсь інший запах — не лужний і не чортового зілля. Він подумав, що то могли бути квіти.

Він подумав, що то могли бути троянди.

Він перевісив свої ґунна з одного плеча на друге й торкнувся рога, що висів на поясі біля правого револьвера.

У той стародавній мідний ріг колись сурмив сам Артур Ельд (принаймні так оповідали легенди). Роланд віддав його Катбертові Олґуду на Єрихонському пагорбі, а коли Катберт упав, Роланд затримався рівно на стільки, щоб підняти ріг і видмухати куряву смерті з його стародавньої горлянки.

«Це твій сіґул», — прошепотів наче здаля голос, що приніс із собою присмеркові пахощі троянд, запах домівки літнього вечора (О, втрачені!), камінь, троянду, незнайдені двері. Камінь, троянда, двері.

Це твоя обіцянка, що все буде інакше, Роланде. Що спочинок можливий. Можливий навіть порятунок.

Пауза, а тоді:

Якщо триматимешся. Якщо будеш непохитний.

Він потрусив головою, щоб розігнати ману, подумав, чи не зробити ще ковток води, але вирішив, що не варто. Увечері. Коли розкладе своє багаття на рештках Волтерового. Отоді й ковтне води. Але поки що…

Поки що він піде далі. Десь там, попереду, стояла Темна вежа. Проте ближче, набагато ближче був чоловік (а чи був він чоловіком? чи був насправді?), який міг йому сказати, як до Вежі дістатися. Роланд неодмінно піймає його, а коли це станеться, чоловік заговорить. Еге ж, так, атож, кажу це на горі так, як ти почуєш у долині: Волтера буде піймано, і Волтер заговорить.

Роланд знову торкнувся рога, і його справжність на диво заспокоювала, неначе він ніколи не дотикався до нього раніше.

Час вирушати.

Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець.

19 червня 1970 — 7 квітня 2004 р.

Кажу Богові спасибі.

ДОДАТОК

Роберт Браунінг

«ЧАЙЛЬД РОЛАНД ДО ВЕЖІ ТЕМНОЇ ПРИЙШОВ»

I

Враз я подумав, що брехав у слові кожнім

З недобрим оком той старий каліка,

Дивився скоса і спідлоба глипав,

Чи проросте в моїй душі брехня ворожа.

І ледве стримував тріумф негожий,

Бо ще одна була у нього жертва за плечима.

II

Для чого ще він на дорозі піджидав?

Чим, окрім пастки, та брехня його була?

Всіх подорожніх тяг він у лабети зла.

Коли про шлях у нього хтось питав.

Гадати став я, чи диявол реготав,

Коли ціпком писав у куряві посмертнії слова?

III

Бо мовив він — я далі не пройду,

Звертати мушу на зловісний тракт,

Що Вежу Темную таїть в своїх далях,

Слухняно повернув я; мов на біду,

Не ожила надія й гордість, лиш мій страх

Перед кінцем, добаченим в стежках.

IV

Надії полум’я в душі моїй примарне

Вже роки мандрів більш не підживляють.

Мета близька, та втіха пригасає

І серце болем повниться, печальне,

Марнота сподівань безкарна

Й розпука — от і все, що там мене чекає.

V

Я — мов старий і хворий чоловік,

Що, непорушний, мертвим видається,

Та серце кров’ю обливається і б’ється,

Бо чує: друзі плачуть, і виходять за поріг,

І дихають вільніше

(«От і все, — хтось обізветься, —

Короткий непоправно у людини вік»),

VI

«А чи на цвинтарі ще вільне місце є?»

«Коли Проведемо обряд?»

Хустки, стрічки і дроги —

Земні турботи їх все переймають до знемоги,

А