Читати книгу - "Бенкет круків"

тисячу ос. З галереї почали одна по одній вислизати леді, а за ними й маломожні лорди і лицарі, що стояли в глибині зали. Золоті плащі їх не затримували, однак королева заздалегідь наказала серу Осфриду добре нотувати, хто втікає. «Щось Тайрелова ружа вже не так солодко їм пахне».

— Сер Озні — юний і хтивий, я не заперечую,— сказала королева,— але він — відданий лицар. Та якщо він каже, що брав у цьому участь... ні, це неможливо. Марджері цнотлива!

— Ні, не цнотлива. Я сама її оглянула за наказом його святості. Її цнота порушена. Це підтвердять септа Аглантіна й септа Мелісента, так само як і власна септа Марджері — Ністерика, яку теж ув'язнили у покаянній келії за те, що не перешкодила поганьбленню королеви. Леді Меґу й леді Елінор теж оглянули. Обидві вони вже втратили цноту.

Оси вже гуділи так гучно, що королева заледве чула власні думки. «Сподіваюся, маленька королева з кузинами отримували задоволення від своїх верхових прогулянок».

Аж тут лорд Мерівезер гримнув кулаком по столу.

— Леді Марджері врочисто поклялася, що вона цнотлива, поклялася перед її світлістю королевою і її покійним батьком. Тут чимало свідків. Лорд Тайрел також підтвердив її незайманість, так само як леді Оленна, а вона бездоганна леді. І ви хочете переконати нас, що всі вони брехали?

— Можливо, їх теж усіх ввели в оману, мілорде,— мовила септа Моель.— На це мені нема чого сказати. Можу тільки засвідчити істину, яку відкрила сама, оглядаючи королеву.

Картина, як ця старуха пхає зморшкуваті пальці Марджері в маленьку рожеву піхву, була настільки кумедна, що Серсі мало не розреготалася.

— Ми наполягаємо, щоб його святість дозволив нашим власним мейстрам оглянути мою невістку, аби точно знати, чи є бодай крихта правди в цих наклепах. Великий мейстре Пайселе, проведіть септу назад у септ Бейлора Богоугодного, й коли ви повернетеся, ми дізнаємося правду про цноту Марджері.

Пайсел побілів як молоко. «Під час нарад цей клятий блазень наговоритися не може, а тепер, коли мав би сказати кілька слів, мову втратив»,— подумала королева, і тут старий нарешті спромігся вичавити:

— Нема потреби оглядати її... її соромоту,— голос його тремтів.— На жаль... королева Марджері не цнотлива. Вона просила мене зварити їй місячний узвар, і то неодноразово.

Ревисько, яке здійнялося по тому, страшенно потішило Серсі Ланістер.

Навіть королівський герольд, що гримотів ратищем у підлогу, не міг погамувати галас. Королева на мить дозволила собі потонути в цих хвилях, насолоджуючись ганьбою маленької королеви. Вичекавши, вона з кам'яним обличчям підвелася й наказала золотим плащам очистити залу. «Марджері Тайрел кінець»,— зловтішно подумала Серсі. Вона рушила до королівського виходу позаду Залізного трону, в оточенні білих лицарів — Бороса Блаунта, Мірина Транта й Озмунда Кетлблека — останніх, які ще лишалися в місті.

Біля дверей стояв Сновида, стискаючи в руці брязкальце й великими круглими очима витріщаючись на гармидер. «Може, він і блазень, але несе своє блазенство з гідністю. Магі Ропусі теж слід було вбратися в картатий костюм — така з неї була провісниця майбуття». Серсі сподівалася, що стара шахрайка нині верещить у пеклі. Юній королеві, чий прихід вона провістила, кінець, а якщо не справдилося це пророцтво, можуть не справдитися й інші. «Ніяких золотих саванів, ніякого валонкара, нарешті я звільнилася від твого злобного каркання».

За королевою почали виходити і залишки її малої ради. Гарис Свіфт видавався причмеленим. Він спіткнувся на порозі й був би гримнувся, якби Оран Вотерз не підхопив його під руку. Навіть Ортон Мерівезер був стурбований.

— Простолюд полюбив маленьку королеву,— сказав він.— Їм це все не сподобається. Я вже боюся того, що може трапитися далі, ваша світлосте.

— Лорд Мерівезер має рацію,— мовив лорд Вотерз.— З ласки вашої світлості, я б уже спускав на воду решту дромонів. Коли вони з'являться на Чорноводді з прапором короля Томена на щоглах, це нагадає городянам, хто тут править, і гарантує безпеку, якщо хтось знову схоче вчинити заколот.

Він дещо недоговорив: опинившись на Чорноводді, дромони перешкодять Мейсові Тайрелу знов зі своїм військом переплисти на цей берег річки, як колись Тиріон перешкодив Станісу. На цьому боці Вестеросу Небосад власної морської потуги не має. Тайрели покладаються на флот Редвинів, а він зараз повертається в Арбор.

— Мудра засторога,— мовила королева.— Поки не вщухне ця буря, нехай ваші кораблі з повними командами побудуть на воді.

Сер Гарис Свіфт так зблід і зросився потом, наче от-от знепритомніє.

— Коли ця новина долетить до лорда Тайрела, його лють не знатиме меж. На вулицях проллється кров...

«Лицар жовтого курчатка,— подумала Серсі.— Та вам слід взяти собі за герб хробака, сер. Навіть курчатко для вас занадто сміливе. Якщо Мейс Тайрел навіть на Штормокрай не хотів нападати, як він, на вашу думку, наважиться нападати на богів?» Коли нарешті він припинив патякати, Серсі мовила:

— До крові не повинно дійти, і я про це подбаю. Сама піду в септ Бейлора й поговорю з королевою Марджері й верховним септоном. Знаю, Томен обох їх любить, він захоче, щоб я їх помирила.

— Помирили? — сер Гарис витер чоло оксамитовим рукавом.— Якщо примирення ще можливе... ви дуже смілива.

— Можливо, доведеться суд провести,— сказала королева,— щоб спростувати ці ниці наклепи та брехні й показати світу, що наша люба Марджері — сама невинність, як ми всі переконані.

— Так,— мовив Мерівезер,— але цей верховний септон, може, схоче сам проводити суд, як робила Віра в давнину.

«Дуже сподіваюся»,— подумала Серсі. Такий суд точно не виявить поблажливості до зрадливих королев, які розсувають ноги перед співцями й опоганюють священні обряди Діви, щоб приховати свою ганьбу.

— Думаю, ви всі згодні, що найважливіше — дізнатися правду,— сказала Серсі.— А тепер, мілорди, перепрошую. Маю побачитися з королем. У таку хвилину не варто лишати його на самоті.

Коли прийшла мати, Томен саме грався з кошенятами. Доркас змайструвала йому «мишку», прив'язавши на стару вудочку клаптики хутра. Кошенята страшенно любили за нею ганятися, а хлопчику ще більше подобалося сіпати її по підлозі, поки вони стрибають. Коли Серсі підхопила його на руки й поцілувала в чоло, Томен здивувався.

— Чого це ти, мамо? І чому ти плачеш?

«Бо ти в безпеці,— хотілося сказати їй.— Бо тебе ніхто не скривдить».

— Ти помиляєшся. Леви ніколи не плачуть,— озвалася королева; ще буде час розповісти йому про Марджері та її кузин.— Ти маєш підписати для мене кілька