Читати книгу - "Крига. Частини ІII–ІV"

електрівні, хто знає, що він іще там устиг обкласти динамітом. Домовлятися з ним мусять усі. Він має шпионов і тут, і там, і всюди; завжди мав. Мабуть, до нього першого дійшла звістка про «Товариство Промислу Історії Ґерославський, Поченґло & Фішенштайн». Тепер він чує про Ґерославського у лєнінців. Чує про в’язня троцькістів, схопленого на Цветистой. Велить перевірити — знаходять портрет Єлени.

Він буде торгуватися. Чого він хоче? Царства Пітьми?

Я сплюнув у куток червону мокроту.

— Як сни, Алєксандре Алєксандровічу? Що вам тепер Іркутськ ворожить?

Він довго мовчав.

— Забудьте все, — сказав він нарешті. — Ваш Поченґло… Чи там іще хтось слухає?

— Ні. Не знаю. Поруч зі мною нікого.

— Я сказав, щоб залишили самого… Я дам їм двадцять чотири години від Благовєщенська до Обі, вас повинні відпустити. А коли вже державники захоплять Іркутськ, ви дасте мені вільний проїзд під прапором Злучених Держав Сибіру.

— Куди?

— Будь-куди.

— Умова. Ми отримуємо мапи розміщення всіх зарядів.

— Я ж себе сам не підірву.

— Але потім, потім.

— То на кордоні.

— На кордоні. D’accord. Замерзло.

— Замерзло, дав би Бог, щоб замерзло.

Я зітхнув.

— І що, все?

Крхррр.

— Алєксандре Алєксандровічу?

Ііііюуууууу, ві-іііііій, уііііііію…

— Алєксандре Алєксандровічу, а що з вашим Царством Пітьми? То ви більше не хочете засвідчити тріумфальне повернення Криги? Що з вашими мріями, з великими баченнями майбутнього, про які ви оповідали мені, як друг другу? Я мав посісти місце поруч із вами. Усе обернулося по-іншому. То як?

Уіуіуііііііііііііііііііііііііііііі…

— Алєксандре Алєксандровічу! — Щось тут не пасує. Вочевидь, маємо Літо, годі обчислити характер із цілковитою певністю, особливо когось такого, як Побєдоносцев. Проте… Чи можна аж так ламати алґоритм душі? Це не додається! Це не обчислюється! — Що там трапилося? Скажіть-но. Ще до Відлиги. Я чув, що ви домовилися з княгинею Блуцькою-Осєй про отруйний замах на самого князя. Чи це правда?

Кхррр.

— Господин Єрославський…

— Але скажіть-но, скажіть!

— Ви добре знаєте, що Його Княжа Високість був сердитий на вас із самого початку. Я чув, що це тягнеться ще від подорожі експресом. І як тільки пішла команда…

— Він гусарів своїх на мене наслав.

— І це був перший його великий гнів, бо ви віддану йому людину тоді убили. Але княгиня, княгиня, і… і я… ми хотіли передусім захистити Кригу, захистити лютих. І вас, господин Єрославський. А князь, тобто Імператор…

— Це ви відправили на Теслу ту армію бродяг!

— Але подивіться! Чи я був неправий? Ви мали б мені дякувати! Те, що ви так обстоюєте блискавичного доктора, — це суперечить усім раціям, суперечить логіці, адже ви стоїте на протилежних полюсах ідей, він б’є у Кригу, ви з Криги аполітею хочете будувати, — з обох боків фронту воюєте… де тут логіка?

— Скільки разів я вам казав, господин Побєдоносцев? Він мій друг!

— Les amis de mes amis sont mes ennemis — mais c’est absurde! Боже мій, і чому я його раніше прибрати не наказав, коли ще міг! Тепер він нахваляється у всіх газетах світу: «Людина, Яка Розтрощила Кригу». Quelle bouffon!

— А проте ви виступали посередником між графом Шульцом і князем Блуцьким.

— О, все було не так. Князь уже готувався до генерального штурму, ми вирішили, що княжна подасть йому отруєного чая, я послав пана Зєля з блискавичною хімією, проте його схопили охранники; не знаю, чи він їм зізнався, але напевно зізналася княгиня. Уявіть собі отой переполох у голові старого князя! Він хутко відіслав дружину в якусь закриту неврологічну клініку, а за Сином Мороза відправив спеціальних слідців Ґайста, бо княгиня багато йому наоповідала про перемогу Криги й поляків Ґерославських!.. Проте Його Княжа Високість уже цілком збайдужів до Сибіру і політичних, воєнних питань. А потім Тесла утік від графа Шульца, і було по всьому.

— І ви увійшли у відкритий союз із графом, і Сибір оголосив незалежність.

— А що я міг учинити? Без Криги…

— Ви вмираєте.

Я тер слухавкою рану на скроні. Пухкий Робітник із афіші на протилежній стіні позирав на мене ясними очками, пальці, подібні на сосиски, охоплювали винтовку, галушкувата пика переливалася у нього над коміром білої сорочки. Річ у тім, що вони тут усі мусили сподіватися на Революцію. Відлига щонайбільше звільнила раніше заморожену Історію. Адже Шульц вивіз завчасу всю свою родину, а Побєдоносцев потайки замінував сотні миль колії. І що, і тепер…

А власне, навіщо голова ради директорів Сибирьхожета мав би мінувати Транссиб? Це було б чудовим арґументом у переговорах графа Шульца-Зимового з царем, оскільки відтинання Петербурґа від тихоокеанських портів Імперії для царя Ніколая було найбільшою небезпекою, — але до чого тут Побєдоносцев?..

І якщо тільки Крига утримувала його при житті, а інакше чигала смертельна хвороба, — то як він узагалі вижив би понад рік після Відлиги? Як?

Що він узагалі чинить, сидячи на вершині Вежі, посеред міста, захопленого бойовиками партій, однаково йому ворожих, і шантажем виторговуючи собі від них день за днем?

Я заплющив підбите око. Я стою на платформі Старої Зими, білість довкола, кожен може бути тим, ким із брехні у правду переробився, в’їжджаючи із Літа у Край Лютих, а я мушу висновувати насамперед із того, чого не існує… з того, чого не існує… не існує… ніколи не існувало…

Ііііюуууууу, ві-іііііій, уііііііію… Лііі-іі-ііск!

— Чому ви, пане графе, не викупите свого вірного Францішека Марковіча?

Кхррр! Кхррр! Кхррр!

— Навіщо Побєдоносцеву слуга генерал-губернатора…

— Він тут зазнає пекельних мук.

Уіуіуііііііііііііііііііііііііііііі…

— Знаю.

Але не ризикне, бо це вже викликало б підозри. Навіщо Побєдоносцеву слуга генерал-губернатора?

І мені він не зізнається уголос. Звідки можна знати, хто це слухає?

Бо з ким я розмовляю? З електричним вихором, із хвилею звуку, переказаною кабелем, із металевим визгом, модульованим на прихованих трубах. Те, чого я не бачу, чого безпосередньо не відчуваю, — того немає. Минуле, майбутнє — пустка. Чи й справді я стояв віч-на-віч із Алєксандром Алєксандровічем Побєдоносцевим? Чи говорив я бодай раз із такою єдиноіснуючою людиною?

Я притулив чоло до холодного бакеліту. Криги! Криги!

Може, й справді він помер невдовзі після Відлиги, може, сáме так це трапилося. Рятуючись від юрби убивць, куди було Шульцові подітися, як не до піднебесної криївки свого протирозтальницького союзника? Отож, він якимось дивом дістається у ніч революції до вежі Сибирьхожета,