Читати книгу - "Кіберіада"

Закінчити свою розповідь я хочу згадкою про своїх колег з Проекту. Я вже говорив, що Дональда, мого друга, вже немає серед живих. З ним сталося статистичне відхилення процесу розмноження клітин — рак. Айвор Белойн нині — не тільки професор і ректор, а й людина, така заглиблена в роботу, що навіть не усвідомлює, яка вона щаслива. Про доктора Раппопорта мені нічого не відомо. Лист, якого я надіслав кілька років тому на адресу Інституту перспективних досліджень, повернувся. Ділл перебуває в Канаді, — в нас обох нема часу листуватися.

Та яке можуть мати значення ці нотатки? Що я знаю про таємні страхи, думки й сподівання тих, котрі були моїми товаришами під час роботи в Проекті? Я ніколи не вмів долати відстань, що поділяє людей. Тварина всіма своїми інстинктами прив’язана до своїх «тут» і «тепер», а людина здатна відриватися від них, згадувати, співчувати іншим, уявляти собі їхній стан і почуття, — на щастя, здебільшого це уявлення неправильне. У таких спробах псевдоперевтілитись і поставити себе на місце інших ми можемо лише себе самих — туманно, невиразно — уявити в певному становищі. Що б сталося з нами, якби ми й справді могли співчувати іншим, з ними відчувати, за них страждати? Те, що біль, страх, страждання людини зникають з її смертю, що нічого не залишається по злетах, падіннях, насолодах і тортурах, є гідним подяки подарунком еволюції, яка уподібнила нас до тварин. Коли б після кожного нещасного, змученого зоставався хоч один атом його почуттів і цей сумний спадок поколінь зростав, коли б хоч іскра страждань могла перейти від людини до. людини, світ був би сповнений жахливого виття, силоміць вирваного з нутрощів.

Ми як слимаки, приліплені до свого листка. Я шукаю прихистку у своїй улюбленій математиці і, коли мені стає її не досить, повторюю останню строфу поезії Суїнберна:[157]

І все відкинувши — надію, гнів, страждання,

Від прагнень звільнені, в душі зберігши мир,

Ми вдячні посилаємо зітхання

Тому, хто десь серед далеких зір,

За те, що дні життя роковані на страту,

Що мертвим із могил ніколи вже не встати,

Що річки плин стрімкий, зриваючи загати,

Увіллється колись в морський глибинний вир.

Закопане, червень 1967

Краків, грудень 1967

НЕЖИТЬ

[158]

Докторові Анджеєві Мадейському

НЕАПОЛЬ — РИМ

Останній день тягнувся як ніколи. Не тому, що я був неспокійний. Я не боявся. Зрештою, не було чого. Я й далі почував себе самотнім у різномовному натовпі. Ніхто не звертав на мене уваги. Мої опікуни не лізли перед очі, власне, я їх і не знав. Хоч я не вірив, що зі мною може статись якась біда через те, що спав у Адамсових піжамах, голився його бритвою, ходив його слідами понад затокою, а все ж нетерпляче чекав завтрашнього дня, аби скинути чужу личину. По дорозі зі мною теж нічого не станеться. Адже і в нього на автостраді не впала й волосина з голови. А єдину ніч у Римі я мав перебути під особливим наглядом. Я переконував себе, що мені просто хочеться швидше закінчити цю безрезультатну операцію, і хоча й кликав на допомогу всю свою розсудливість, та раз у раз збивався з денної програми.

Після купання я мав повернутися до «Везувію» лише на третю, але вже двадцять по другій опинився біля готелю, наче мене щось тягло туди. У номері напевно нічого не могло статися, тож я почав ходити вулицею. Цю вулицю я вже знав напам’ять. На розі перукарня, далі — тютюнова крамничка, бюро подорожей, а за ним, між будинками, — готельна стоянка. За готелем майстерня, в якій Адамсу зремонтували відірвану ручку валізки, а також невеличкий кінотеатр, де без перерви крутили фільми. Першого вечора я мало не зайшов туди, прийнявши рожеві кулі на афіші за планети. Але перед касою зрозумів, що помилився. То були гігантські сідниці. Тепер у непорушній спеці я пройшов до перехрестя, постояв біля торгівця смаженим мигдалем і повернув назад. Торішні каштани вже закінчились. Подивившись люльки, я ввійшов до крамнички й купив пачку сигарет «Кул», хоча звичайно ментолових не палю. Крізь вуличний гамір з гучномовців кінотеатру пробивалися зойки й хрипіння, наче з бойні. Торговець мигдалем покотив свого візка в затінок піддашшя «Везувію». Можливо, колись це був вишуканий готель, але теперішнє сусідство свідчило про його повільний занепад. Хол майже порожній. У ліфті було прохолодніше, ніж у мене в номері. Я критично оглянув кімнату. Якщо пакуватися в такій спекоті, то на спітнілому тілі не триматимуться датчики. Я перейшов з пакуванням до ванної кімнати, яка в цьому старому готелі була завбільшки з кімнату. Тут теж парило, зате підлога була мармурова. Ставши під душ у ванні, ніжки якої мали форму левиних лап, і навмисне не витершись насухо, почав складати речі у валізи, стоячи босоніж на прохолодному мармурі. У несесері натрапив на твердий згорток. Револьвер. Я зовсім забув про нього. І зараз залюбки закинув би його під ванну. Сховавши револьвер на дно великої валізки під сорочки, старанно витер груди і став перед дзеркалом, щоб начепити датчики. Раніше у мене на цих місцях були знаки на тілі, але тепер вони зникли. Відчувши під рукою між ребрами удари серця, прикріпив електрод. Другий, у заглибині ключиці, не хотів триматися. Я ще раз витерся і старанно притиснув пластир з обох боків, щоб міцно закріпити датчик. Вправності трохи бракувало, бо досі я не робив цього сам. Сорочка, штани, підтяжки. Їх я носив відколи повернувся на Землю. Дуже зручно, бо не треба раз у раз хапатися за штани, боячись, щоб вони не впали. На орбіті одяг невагомий, і коли повертаєшся, виникає цей «рефлекс штанів», звідки й необхідність підтяжок.

Зібрався. Весь план я тримав у голові. Сорок п’ять хвилин на обід, плюс сплата рахунку й одержання ключів, півгодини до автостради (з огляду на годину пік), десять хвилин у запасі. Зазирнув до шаф і поставив валізи біля дверей, вмився холодною водою, подивився на себе в дзеркало, чи не помітно датчиків, і спустився вниз. У ресторані було вже людно. Коли спітнілий кельнер поставив переді мною к’янті, я попросив його принести макарони з зеленню й каву до термоса. Поглядаючи на годинник, я саме закінчував їсти, коли гучномовець прохрипів: «Містера Адамса просять