Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

хтось стверджує (за «Oxford Dictionary»), що «щеня — це самозакоханий, пустоголовий, зухвалий молодик», і наполягає на прийнятті цього визначення всупереч тим, хто дотримується узвичаєного визначення («щеня — молодий пес»). У такій ситуації номіналіст, якщо у нього вистачить терпіння, зазначить, що його не цікавить суперечка з приводу ярликів, адже вибір їх — досить довільний. Щоб уникнути небезпеки двозначності, він може запропонувати ввести два різні ярлики, наприклад, «щеня1» та «щеня2». А в разі, коли хтось третій наполягатиме на тому, що «щеня — це коричневий пес», увести ще один ярлик — «щеня3». Проте, якщо сперечальники продовжуватимуть суперечку і кожен наполягатиме на своєму визначенні або на тому, що тільки щеня в його розумінні може вважатися «щеням1», то навіть найтерплячіший номіналіст лише пересмикне плечима. (Щоб уникнути непорозумінь, слід зазначити, що методологічний номіналіст взагалі не обговорює питання про існування універсалій. Ось чому Гоббс не є методологічним номіналістом; я назвав би його номіналістом онтологічним.)

Однак для есенціалістського методу ця проблема є незборимо важкою для розв'язання. Ми вже розглядали ситуацію, коли есенціаліст наполягає, скажімо, на тому, що «щеня — це коричневий пес» — не є правильним визначенням сутності «щенячості». І як він обстоюватиме цю думку? Лише звертатись до інтелектуальної інтуїції сутностей, що практично може обернутися цілковитою безпомічністю, якщо його визначення піддати сумнівам. На такі сумніви він може зреагувати двояко: по-перше, вперто повторювати, що його інтелектуальна інтуїція — єдино правильна. Проте опонент може закинути йому те саме, і ми, замість обіцяного нам Арістотелем абсолютно остаточного і безперечного знання, потрапляємо у глухий кут. По-друге, есенціаліст може погодитися з тим, що його інтелектуальна інтуїція так само істинна, як і інтуїція опонента, проте остання належить до іншої сутності, яку той просто невдало позначив такою самою назвою. У такій ситуації виникає пропозиція використовувати дві різні назви для двох різних сутностей, скажімо «щеня1» та «щеня2». Однак цей крок означатиме повний відхід від есенціалістської позиції, адже в такому разі ми починаємо з визначальної формули і чіпляємо їй певний ярлик, тобто йдемо «справа наліво», до того ж ми чіпляємо ці ярлики абсолютно довільно. Це стає зрозумілим, якщо зважити на те, що спроба обстоювання сутності щеняти1 як молодого пса, а коричневого пса — як лише щеняти2 з очевидністю привела б до тих самих труднощів, які поставили есенціалізм перед цією дилемою. Відтак, кожне визначення слід вважати однаково сприйнятним (за умови його формальної правильності). Користуючись термінологією Арістотеля, це значить, що певне базисне посилання істинне так само як і будь-яке інше (протилежне йому) і що «неможливо сформулювати хибне висловлювання». (На це, здається, вказував ще Антисфен — див. прим. 54 до даного розділу.) Отож, претензію Арістотеля щодо інтелектуальної інтуїції як джерела знань, інтуїції, яка, на противагу гадці, є безпомилково і незаперечно істинною і одна забезпечує нас визначеннями, тобто безперечними і необхідними базисними посиланнями всіх наукових дедукцій, не обгрунтовані в жодному своєму пункті. А щодо визначень, то вони не можуть бути нічим іншим, крім виразу, який свідчить про те, що термін, який слід визначити, означає те саме, що й визначальна формула, і про те, що вони взаємозамінні. Номіналістський спосіб користання визначеннями дозволяє скоротити текст, а отже, має певні практичні переваги. Есенціалістський спосіб може лише допомогти нам замінити короткий текст іншим, що має таке саме значення, але виявляється значно довшим. Цей спосіб може сприяти лише у словесних змаганнях.

(2) Критику інтуїції сутностей Гуссерля див. у J. Kraft. From Husserl to Heidegger. Germ, ed., 1932 (див. також прим. 8 до розділу 24). З авторів, котрі дотримувалися подібних поглядів, найбільший вплив на розгляд соціологічних проблем справляв, очевидно, М. Вебер. Для суспільних наук він обстоював «метод інтуїтивного розуміння», а його «ідеальні типи» багато в чому подібні до сутностей Арістотеля і Гуссерля. Однак, незважаючи на ці тенденції, Вебер розумів неприйнятність звертання до самоочевидності: «Той факт, що інтерпретація передбачає високий рівень самоочевидності, аж ніяк не свідчить про її емпіричну обгрунтованість» (М. Weber. Gesammelte Aufsaetze, 1922, 404). Він цілком правильно твердив про те, що інтуїтивне розуміння «має завжди контролюватися звичайними методами» (lос. cit., курсив мій). І якщо це так, то цей метод притаманний не лише науці про «людську поведінку», як вважав Вебер, а й математиці, фізиці і т. п. Виявляється, що прибічники визнання інтуїтивного розуміння як специфічного методу наук про «людську поведінку» дотримуються такого погляду переважно тому, що не можуть уявити, як математик або фізик входить у такий тісний контакт із об'єктом своїх досліджень, що «набуває відчуття об'єкта»,— аналогічно тому, як соціолог «набуває відчуття» людської поведінки.

11.45. «Наука передбачає визначення всіх її термінів...» (W. Ross. Aristotle, p. 44; пop. «Другу аналітику» Арістотеля, І, 2; див. також прим. 30 до даного розділу).

11.46. Цитата почерпнута з праці: R. Н. S. Grossman. Plato To-Day, 1937, p. 71 та наст.

Аналогічна теорія запропонована у праці М. Р. Коєна та Е. Нагеля (М. R. Cohen, Е. Nagel. An Introduction to Logic and Scientific Method, 1936, p. 232): «Численні суперечки з приводу істинної природи власності, релігії, закону... безперечно, зникли б, якби ці слова замінити на точно визначені еквіваленти». (Див. також прим. 48 та 49 до даного розділу.)

Погляди Вітгенштайна на цю проблему, викладені в його Tractatus Logico-Philosophicus, як і думки його послідовників, не настільки виразні, як погляди Кроссмана, Коєна та Нагеля. Вітгенштайн виступає проти метафізики. «У книжці,— пише він в передмові,— заторкнуто філософські проблеми і вона свідчить, на мою думку, про те, що ці проблеми у своїй постановці спираються на хибне розуміння логіки нашої мови». Вітгенштайн намагається показати, що метафізика — це «просто нісенітниця», і прагне розмежувати в нашій мові сенс і нісенітницю: «Цю межу можна... провести лише в мові, і все, що лежить по той її бік, буде просто нісенітницею». У своїй книжці Вітгенштайн пише, що твердження мають сенс. Вони — істинні або хибні. Філософських тверджень не існує. Вони лише схожі на твердження, але насправді не мають ніякого сенсу. Межа між сенсом і нісенітницею співпадає з межею між природознавством і філософією: «Сукупність всіх істинних тверджень є природознавством у цілому (або сукупність всіх природничих наук).— Філософія не є однією з природничих наук». Відтак, істинне завдання філософії полягає не в тому, щоб формулювати твердження, а в тому, аби прояснювати їх: «Результат філософії — не в певній кількості «філософських тверджень», а в проясненні тверджень». Той, хто не розуміє цього і формулює філософські твердження, плете метафізичну нісенітницю.