Читати книгу - "Соло бунтівного полковника. Вершина"

— Що ви таке мелете? — ще зліше сказав Остапенко. — Детективів начиталися чи зранку вже прийняли?

— Мене вже вдруге інформує про це мій колишній агент, з яким я підтримую лише дружні стосунки, бо він, як то кажуть, уже не при ділах. Але до нього ще іноді доходить цікава інформація, якою він ділиться зі мною, використовуючи фактично законсервований канал зв’язку. Я запитав у наших контррозвідників — вони кажуть, що такої інформації не отримували. Якщо вони просто, так би мовити, «зберігають таємницю слідства», то Бог з ними, а якщо її, ту інформацію, хтось приховує?

— На що ви натякаєте, пане Зорій? — тепер уже спокійно запитав Остапенко.

— Ні на що я не натякаю. Просто з’ясовую, заради державної справи: а вона, та інформація, бува, не загубилася десь серед інших паперів? Може, й у вас лежить межи сотень донесень і шифровок? — Зорій нарочито говорив іронічно, щоб викликати гнів виконувача обов’язків голови.

— Ні, пане полковнику, — підкреслено увічливо і спокійно відповів Остапенко, — у мене документи не валяються. Тим більше — такі важливі. Можливо, ваш колишній, як ви зволили висловитися, «не при ділах», агент і справді таким є? Попрощайтеся з ним і не порушуйте чинних наказів. Ви ж знаєте, як треба будувати взаємини з агентами? Тож не дратуйте нашу «внутрішню безпеку». Вона після вашого спічу тепер мусить зайнятися цією справою.

— Чиєю справою, Мироне Валентиновичу? Вашою чи моєю? — ішов ва-банк Зорій.

— Нараду закінчено. Усі вільні. І ви теж, Зорій, поки що вільні, — на обличчі Остапенка не здригнувся жоден м’яз. — І ще: я вам — не Берун, який терпів ваші витівки. Ще один такий прояв ентузіазму — і нам доведеться розлучитися.

— Думаю, ми це з вами зробимо значно швидше, ніж ви собі уявляєте, пане тимчасовий виконувач обов’язків голови Служби безпеки України, — зробивши наголос на слові «тимчасовий», крикнув Зорій услід Остапенку, що вже виходив із залу.

Богдан Данилович ризикував. Але цей ризик — спланований. А наслідком поведінки Зорія — публічно-нахабної, з викликом — мали бути швидкі й неминучі дії Остапенка, за яким у кілька пар очей і вух слідкували цілодобово люди Яруги. Зорій і його команда були готові до будь-яких кроків т. в. о. голови СБУ.

Але, як виявилося, Остапенко, він же «Тлумач», він же «Чичерін» недарма пройшов серйозну підготовку — і професійну, й агентурну, і життєву.

Після загальної наради в лісі у військовому наметі Зорій протягом доби зустрічався з кожним із «змовників» окремо ще по кілька разів. Він давав указівки, корегував раніше дані доручення й накази, уточнював позицію кожного з елементів механізму, який мав буквально за лічені години почати свій історичний рух.

Яруга контролював Остапенка, Шершун проводив роботу серед вищого офіцерства Служби, Ухаль здійснював останні приготування до операції із захоплення нарколабораторії Назарова й арешту інших наркобаронів, зокрема Бойченка та Клютова, Петро Симко готував нормальних хлопців з карного розшуку до акції «міліція з народом».

Найвідповідальніше завдання випало на долю Петра Крюка. Дібрані ним колишні бійці «Альфи», згрупувавшись у невеличний, але боєздатний озброєний загін, чекали команди на захоплення, а потім і на фізичну охорону кількох кабінетів у будинку на Грушевського, з якого планувалося передати звернення керівника нового уряду до українського народу й до всього світу.

Сьогодні, після незвичного засідання колегії СБУ, прогулюючись вулицею Золотоворітською, обговорюючи деталі майбутніх дій, Зорій і Крюк вийшли до Оперного театру. Вони знали, що Крюка вже ніхто не шукає, справи про побиття олігархів от-от мають закрити, тому приятелі не тривожилися за безпеку спецназівця.

— Давай присядемо ось тут, на лавочці біля цього видатного чоловіка, — кивнувши в бік пам’ятника композиторові Миколі Лисенку, сказав Зорій. — Ти коли востаннє в опері був?

— Не пам’ятаю такого факту в своєму житті.

— А як же Отелло з Дездемоною, підступним Яго і мораллю про ревнощі й помсту?

— Богдане, не дави інтелектом на практичний хлопський розум, бо почну тему про нескінченність Усесвіту, — Крюк перевів розмову на інше, відчуваючи, що тема про оперних героїв — не його коник.

Приятелі всілися на лавочку біля пам’ятника. По Володимирській рухалася маса автомобілів, тротуарами кудись поспішав київський люд. Нікому не було діла до двох немолодих дядьків, що мирно розглядали пам’ятник і про щось своє говорили.

— Ти знаєш, чому я одразу ж на нашій першій зустрічі після твоєї втечі від Назарова відчув, що в нас з тобою багато спільного? — Зорій закинув ногу на ногу й майже розлігся на зручній лавці. — У характерах, в подіях нашого життя, в розумінні справедливості. Але найбільше мене вразила твоя розповідь про причину, з якої почалися всі твої так звані «терористичні акти» проти Назарова, Бойченка, Клютова. Ти розповів про жагу помсти, яку плекав з дитинства, а я слухав і насилу стримувався, щоб не крикнути: «У мене те саме, я теж сплю і бачу відплату за приниження, несправедливість, мене роздирає це відчуття образи на весь білий світ. Я тоді, під час наших бесід, справді насилу стримувався, щоб не роз

повісти тобі, як починав вибудовувати плани помсти — помсти не комусь, а за щось. І лише згодом зрозумів, що в мене з кожним роком прокидається нове почуття, яке поступово змінювало почуття помсти. Це почуття справедливості. Воно хоч і слабше за помсту, але значно шляхетніше й цінніше. І я радий, що в мене вистачило кебети базувати всі мої дії саме навколо справедливості, а не задоволення почуття помсти. Хоча, якщо ти готовий вислухати мої аргументи, можу повідати свою не лише теорію помсти, а й історію мого внутрішнього пояснення самому собі цієї теорії. У мені ж усе