Читати книгу - "Обережно: міфи!"

виявити, — 2 липня 1941 року». На цю ж пору, до речі, відповідно до рішення ПолітбюроЦКВКП(б) від 4 червня 1941 р., протокол № 3 (Сталин, Берия... — 1993), у складі РСЧА мала бути створена «одна стрілецька дивізія, укомплектована особовим складом польської національності, який повинен знати польську мову». Здійснити це передбачалося «шляхом переукомплектування до 1 липня 1941 року 238 стрілецької дивізії Середньоазіатського військового округу поляками та особами, що знають польську мову і перебувають на службі в частинах Червоної Армії». На думку іншого відомого дослідника Б. Соколова (1995. — с. 25), «польську дивізію в Червоній Армії могли формувати лише в одному випадку — якщо збиралися “звільняти Польщу”. Так само, приблизно за місяць до початку 30 листопада 1939 р. невдалого “визволення Фінляндії” було розпочате формування фінської дивізії й цілого фінського корпусу Червоної Армії, куди мобілізували фінське населення Ленінградської області та Карелії, а також росіян, особливо командирів, як тих, що знали фінську мову, так і тих, що не знали». Як слушно зазначає дослідник, «формування польської дивізії не тільки прямо порушувало секретну домовленість з Гітлером про недопущення відтворення Польської держави, а й прямо провокувало Німеччину до нападу». Погодьтеся, не надто все це узгоджується із нав’язуваним радянськими істориками переконанням про те, ніби налякані Сталіним із його заповітним бажанням «уникнути війни» та зміцнювати «скріплену кров’ю» дружбу з Німеччиною червоні командири навіть на холодне дули, аби бодай необережним рухом не «спровокувати» тих полохливих німців. А тут — формування цілої «ворожої» дивізії! Дуже стислі терміни і місце її формування переконливо свідчать про те, що супротивнику не збиралися дати часу на розкриття цього красномовного секрету, а тим паче — після 1 липня. Це, на думку Б. Соколова, взайве доводить правильність суворовської гіпотези про планування Сталіним нападу на Німеччину 6 липня 1941 р.

На цю ж дату — 1 липня — звернув увагу й знаний у Швеції дослідник становлення радянського військово–промислового комплексу в передвоєнні десятиліття, провідний науковий співробітник Шведської військової академії Л. Самуельсон. «6 червня 1941 р., — пише він (2001. — с. 225–226), — тільки–но призначений Головою Раднаркому Сталін підписав спільну постанову Раднаркому і Центрального Комітету партії «Про заходи з підготовки до переходу промисловості на мобілізаційний план з боєприпасів». Для кожного із наркоматів, якого стосувалася постанова (крім самого Наркомату боєприпасів, в ній перераховані ще п’ятнадцять), конкретизувалося «завдання, яке той повинен був виконати до середини червня. Ці заходи були покликані «підготувати всі підприємства... до можливого переходу з 1 липня 1941 р. на роботу за мобілізаційним планом». Того ж дня «Сталін підписав і інші постанови, що стосувалися можливої мобілізації промисловості до 1 липня 1941 р., а також заходів, які належало здійснити в третьому кварталі 1941 р., незалежно від можливого початку війни».

(обратно)

82 Це не зовсім так. Радянська розвідка (зокрема Р. Зорге з Токіо і так звана «Червона капела», що була на той час найбільшою у світі розвідувальною системою, сотні агентів якої, а серед них було чимало й високопосадових військовиків рейху, перебуваючи в Берліні, Брюсселі, Парижі, Марселі, Женеві, Цюриху та інших європейських містах, регулярно передавали цінну інформацію в Москву) доволі точно інформувала кремлівське керівництво про дату німецького вторгнення. Інша справа, що Сталін не надто довіряв тій інформації (як і всьому іншому, що не відповідало його власному баченню чи плануючи, як пригадував Г. Жуков, мав «деякі сумніви». Та й сам Георгій Костянтинович не надто вшановував потуги «кращої в світі» розвідки. Напередодні війни, зазначає А. Поздняков (2000), «інформаційний відділ ГРУ готував для начальника Генштабу Жукова вичерпні доповіді про зосередження німців уздовж радянського кордону. Жуков наклав резолюцію: «Мені це не потрібно». І вимагав розрахувати, скільки заправок необхідно радянським танкам, щоб здійснити кидок від кордонів Радянського Союзу до Бухареста, до Будапешта, до Берліна. У спогадах Жукова, — наголошує дослідник, — про це, до речі, ні слова...»

Та й майбутні союзники попереджали. Так, згадує англійський полковник Ф. Уінтерботем (1978. — с. 90), який підчас війни опікувався питаннями безпеки й збереження таємниці всієї системи «Ультра» (так називалася створена англійцями восени 1939 р., після розкриття — за сприяння польських і французьких фахівців — шифрів німецької шифрувальної машини «Енігма», дешифрувальна машина, що дала змогу союзникам упродовж всієї війни розшифровувати радіограми, які йшли від ставки Гітлерата вищих штабів Вермахту до командувачів і у зворотному напрямку), Черчилль «написав листа Сталіну, в якому сповіщав, що має абсолютно точні дані про величезне зосередження військ у Східній Німеччині». Однак Сталін навіть «не відповів» (це був, зазначає у передмові до російського видання згаданої книги В. Михайлов, єдиний випадок, коли «Радянському Союзові була передана інформація, отримана за допомогою системи “Ультра”» — може, якраз тому, що «не відповів»... — М. Л.)».

«Відповідне попередження, — наголошує доктор історичних наук М. Семиряга з Москви (1992. — с. 285), — було отримано навіть від Шуленбурга». Про це у Москві пише Г. Хільгер (1990. — с. 336–337). Дізнавшись, що радянський посол у Берліні Деканозов саме перебував у Москві, Хільгер «умовив графа Шуленбурга запросити того на сніданок разом з тодішнім завідувачем німецького відділу Наркомату закордонних справ В. Павловим («про якого ми знали, що він користується особливою довірою Сталіна»), щоби спробувати через Деканозова розкрити очі Радянському урядові». «Граф Шуленбург і я не жаліли жодних зусиль», однак, наголошує Г. Хільгер, їх зусилля «виявилися марними» — радянський посол «із гнітючою тупістю знову й знову питав, чи говорять вони за дорученням імперського уряду», бо інакше, повторював Деканозов, «він не може прередати нашу точку зору своєму уряду». Та, схоже, він все ж передав суть тієї розмови радянському керівництву, оскільки навіть майже через півстоліття — у розмові з керівником Центру воєнної історії Г. Куманьовим 15 травня 1985 р. — Молотов пригадав про те попередження і відразу додав: «Але це не має особливого значення (?! — М. Л.). Як можна було вірити Шуленбургу?» (Куманев, 1999. — с. 17). І тут навіть справа не в рафінованому вияві класового підходу, а в тому, що і Деканозов, і Молотов добре знали — у «хазяїна» щодо цього свої плани...

Були й інші — добре видимі — об’єктивні ознаки, які незаперечно свідчили про