Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Я дививсь у вікно на ніби запнуті сірим оксамитом гори. «Це ж усе несправжнє, — думав я. — Це ж усе не дійсність, так не буває. Тут просто сцена, на якій розігрують п'єсу про смерть. Адже коли людина вмирає насправді, це страшенно серйозно». Мені хотілося піти слідом за тими молодими людьми, поплескати їх по плечу та сказати: «Правда ж — це лише театральна смерть, а ви тільки аматори, що люблять грати роль помираючих? А потім знову підведетеся й уклонитеся глядачам? Адже від такого не вмирають — від температури й хрипкого дихання, вмирають від пострілів і ран, я ж знаю це…»

— Ви теж хворий? — спитав я Антоніо.

— Звичайно, — сказав він, посміхаючись.

— Справді чудова кава, — галасувало поряд «гарматне ядро». — У нас такої взагалі немає. Це просто казкова країна з молочними ріками!

Кестер повернувся з метеостанції.

— Мені треба їхати, Роббі, — сказав він. — Барометр упав, і дуже ймовірно, що цієї ночі піде сніг. Тоді завтра я вже не проб'юся. Сьогодні ввечері ще цілком можливо.

— Гаразд. Ми ще повечеряємо разом?

— Так. Зараз я швиденько спакуюсь.

— Я йду з тобою, — сказав я.

Ми спакували Кестерові речі й винесли їх у гараж. Потім повернулися, щоб запросити Пат на вечерю.

— Коли що — дзвони мені, Роббі, — сказав Отто.

Я кивнув.

— Гроші одержиш за кілька днів. Вистачить на якийсь час. Роби все, що необхідно.

— Добре, Отто. — Я завагався. — У нас удома є ще кілька ампул морфію. Ти можеш переслати мені їх?

Він поглянув на мене.

— Навіщо вони тобі?

— Не знаю, як далі складеться. Може, й не буде потрібно. У мене, всупереч усьому, ще жевріє надія. Завжди, коли я дивлюсь на Пат. Коли зостаюся сам, надія щезає. Але мені б не хотілося, щоб вона мучилась, Отто. Щоб отак лежала весь час і нічого, крім болю, не відчувала… Може, й вони самі тут дадуть їй… Але я буду спокійніший, коли знатиму, що зможу допомогти їй.

— Тільки для цього, Роббі?

— Тільки для цього, Отто. Чесно кажу. Інакше я б не звернувся до тебе.

Він кивнув.

— Адже нас тепер тільки двоє, — повільно вимовив він.

— Так.

— Добре, Роббі.

Ми попрямували до холу, і я зайшов іще за Пат. Потім ми швиденько повечеряли, бо небо дедалі більше заволікало хмарами. Кестер вивів «Карла» з гаража до головного під’їзду.

— Усього найкращого, Роббі, — сказав він.

— І тобі теж, Отто.

— До побачення, Пат! — Він подав руку й подивився їй в очі: — Навесні приїду по вас.

— Бувайте здорові, Кестер. — Пат міцно стискала його руку. — Я дуже рада, що побачилася з вами. Вітайте від мене і Готфріда Ленца.

— Гаразд, — сказав Кестер.

Пат усе ще тримала його руку. Губи в неї тремтіли. Раптом вона ступнула вперед і поцілувала його.

— Прощавайте! — прошепотіла вона здавленим голосом.

Обличчя Кестера раптом ніби спалахнуло ясно-червоним

полум’ям. Він хотів іще щось сказати, але повернувся, сів у машину, рвучко рушив з місця й, не озираючись, помчав дорогою униз. Ми дивилися йому вслід. Машина прогуркотіла головною вулицею й зигзагами почала підійматися вгору, мов самотній світлячок, що ніс поперед себе бліду смужку від фар, яка ковзала по сірому снігу. На вершині перевалу машина зупинилась, і Кестер помахав нам рукою. На світлому фоні неба вирізнялась його темна постать. Потім він зник, а ми ще довго слухали, як дедалі тихше й тихше гула його машина.

Пат стояла, подавшись уперед, і прислухалась, поки ще можна було щось почути. А тоді повернулась до мене.

— От і останній корабель відплив, Роббі…

— Передостанній, — заперечив я. — Останній — я. І ти знаєш, що я надумав? Пошукаю для себе іншої якірної стоянки. Мені вже не подобається кімната у флігелі. Не розумію: чому б нам не жити разом? Спробую дістати кімнату десь поблизу твоєї.

Вона усміхнулась:

— Це виключено! Не доб’єшся! Як ти думаєш це зробити?

— А ти будеш рада, якщо доб’юсь?

— Ти ще питаєш! Це було б чудово, любий. Майже як у матусі Залевської!

— Гаразд, тоді дозволь мені попрацювати з півгодини!

— Добре. Я поки що пограю з Антоніо в шахи. Я тут навчилась.

Я пішов до канцелярії і заявив, що маю намір лишитися тут трохи довше і хотів би мати кімнату на тому ж поверсі, що й Пат. Якась літня безгруда дама обурено подивилась на мене й відхилила моє бажання, посилаючись на існуючий у санаторії розпорядок.

— А хто встановив цей розпорядок? — спитав я.

— Дирекція, — відповіла дама, розправляючи руками складки на своїй сукні.

Досить неприязно вона, зрештою, повідомила мені, що будь-який виняток може дозволити лише головний лікар.

— Але він уже пішов, — додала вона. — І ввечері його можна турбувати вдома тільки у службових справах.

— Чудово, — сказав я. — То я потурбую його в службовій справі. З приводу розпорядку в санаторії.

Головний лікар жив у маленькому будиночку поряд із санаторієм. Він зразу ж прийняв мене й дав дозвіл.

— Після такого початку в канцелярії я не думав, що все скінчиться легко, — зізнався я.

Він засміявся:

— Ага, ви, мабуть, наскочили на стару Рексрот? Ну, ось я їй зараз подзвоню.

Я повернувся до канцелярії. Побачивши моє зухвале обличчя, стара Рексрот з почуттям власної гідності зникла. Я все владнав із секретаркою і попросив швейцара перенести мої речі й подбати про те, щоб у моїй кімнаті було що випити. Тоді пішов у хол до Пат.

— Ну що, добився? — спитала вона.

— Ще ні, але за кілька днів якось та доб'юсь.

— Жаль. — Вона перекинула фігури з шахової дошки й підвелась.

— Ну, що будемо робити? — спитав я. — Підемо в бар?

— Ми вечорами часто граємо в карти, — сказав Антоніо. — Подув альпійський вітер, це відчувається й тут. Найкраще зараз — пограти в карти.

— У карти? Пат? — здивовано спитав я. — Яку ж гру в карти ти знаєш? Підкидного дурня чи пасьянс?

— Покер, любий, — заявила Пат.

Я засміявся.

— Вона справді вміє, — сказав Антоніо. — Тільки страшенно відчайдушна. Блефує наосліп.

— Я теж, — відповів я. — То давайте хоча б раз спробуємо.

Ми сіли в куток і почали грати. У Пат виходило непогано.

Вона справді «брала на Бога» — тільки держись! Десь через годину Антоніо показав на вікно. Надворі йшов сніг. Повільно, ніби ще вагаючись, майже вертикально падав лапатий сніг.

— Вітер зовсім ущух, — сказав Антоніо. — Буде багато снігу.

— Де може бути зараз Кестер? — спитала Пат.

— Він уже переїхав головний перевал, — сказав я.

На мить я цілком виразно