Читати книгу - "Пан Ніхто"

— Ще один бокал? — галантно пропоную я, щоб змінити тему.

— Налийте, якщо це вам приємно. Але не думайте, що напоїте мене. І що взагалі є рація мене напувати.

Флора упирається в мене всезнаючим поглядом і після короткого гіпнозу запитує:

— Навіть якщо й напоїте, то чим це мені загрожує? Адже мила Розмарі завжди на посту?

— Думаю, що ви трохи перебільшуєте владу Розмарі наді мною, — дозволяю собі заперечити.

— Невже? А що б ви сказали, якби я запропонувала перевірити ваше твердження?

— Як саме?

— Найбрутальнішим способом — укравши вас.

— Ви починаєте вгадувати мої сни.

— Я вам не вірю, — хитає головою дама. — Але й не збираюся перевіряти вас. Словом, заспокойтеся: досі я не викрадала нікого… та й мене не викрадали…

Друге неважко зрозуміти, однак я не ризикую казати цього, тим більше що компанія знову в повному складі. Компанія-то в повному складі, проте веселощам чогось бракує, хоча у відерці остуджується вже четверта пляшка; лише Флора почуває себе в належній формі, якщо судити з теплих слів і теплих поглядів, якими вона обдаровує мене, і це ще більше псує настрій Розмарі, — в усякому разі поступову деградацію настрою вона розігрує чудово, — бо нарешті моя квартирантка зізнається, що в неї страшенно болить голова і що вона хотіла б уже йти; Ральф, звичайно, чемно зголошується відвезти її, я пропоную їхати всією компанією, на що Розмарі відповідає: «Чому? Залишайтеся, я не хочу псувати вам вечора»; у цей момент Флора кидає мені красномовний погляд, я, скоряючись цьому поглядові, відповідаю, що ми, можливо, дійсно ще трохи залишимось, — і це вже вершина безшумного скандалу, який Розмарі увінчує своїм демонстративним відходом у супроводі Ральфа.

— Я просто не вірю своїм очам, — зізнається Флора. — Ви таки можете проявляти характер, якщо наважитесь.

— Це тільки ваша заслуга, — спокійно відповідаю я. — Цього вечора ваша чарівність полонить мене більше, ніж будь-коли.

— Облиште ці книжні вислови, хлопчику мій. Ця Розмарі, видно, заразила вас своїм нахилом до пустих фраз. З такою жінкою, як я, слід говорити простіше. І змістовніше.

Під впливом цієї поради, справді простої і змістовної, я виводжу її з кабаре, наймаю таксі, і через чверть години ми опиняємось у знайомій квартирі, обставленій зручно і практично.

— Наливайте собі, не бійтеся, що завдасте мені збитків, — пропонує Флора, вказуючи на пляшки, вистроєні на столику. — А я тим часом прийму душ.

Перш ніж прийняти душ, їй треба, звичайно, роздягтися, що вона й робить зовсім вільно, неначе у присутності Макса Брунера, а не П'єра Лорана, і зникає у ванній. У мене ніякого бажання пити, ще особливо тепер, у безпосередній близькості від цієї п'янкої жінки, тому я витягуюсь на дивані і влаштовую чергову маленьку нараду з самим собою.

Отже, всупереч нашій домовленості, Розмарі штовхнула мене в обійми Флори з абсолютно діловою метою, яку вона зважилася відкрити мені. В силу якогось збігу, якими життя часто дивує нас, моя мета не суперечить її, хоч і далеко не збігається з нею Питання полягає в тому, чи пора мені приступати до дії. І якщо пора, то чим я ризикую.

Поки я розмірковую над цим, Флора виходить з ванної — так само несподівано, як Венера вийшла з хвиль.

— Сліпуча, — бурмочу я, не в силі опанувати себе.

— Краще скажіть: добре збудована. Я ж вам говорила, що гучні вислови — не моя пристрасть.

Вона запинається напівпрозорим рожевим пеньюаром і прямує до мене.

— До речі, — кажу я, коли вона підходить зовсім близько і зіткнення здається майже неминучим. — Ця ваша дружба з Пенефим…

Жінка кидає на мене погляд, який раптом став металево-сірим, і вимовляє:

— Я запідозрила це, хоч не була певна: Розмарі послала вас до мене на випитування.

— Не вгадали, — заперечую спокійно. — Моя симпатія до вас дійсно пов'язана з певними практичними інтересами. Але жінку з холодним розумом навряд чи здивує таке поєднання приємного з корисним. І щоб уникнути непорозумінь, спішу наперед заявити вам: у даному разі Розмарі — поза грою.

Вона стоїть переді мною, взявшись у боки, аніскільки не соромлячись своєї наготи чи навіть не думаючи про неї, й обмірковує мою декларацію. Потім сідає, але не в інтимній близькості біля мене, а в крісло, схрещує свої масивні стегна і сухо вимовляє:

— Ну, гаразд, хлопчику мій. Слухаю вас.

— Так, але, перш ніж бути відвертим, я хотів би, щоб ви відповіли на моє питання: ця ваша дружба з Пенефим…

— Відповідаю! — перебиває мене Флора. — Цей кретин — поза грою. Так само, як і ваша мила дурепа.

— В такому разі ось що…

І я викладаю без зайвого словесного марнотратства, — знаю вже, що вона не любить пустих фраз, — мої власні відомості відносно її побуту й намірів, її зв'язків з Брунером, її інтересу до покійного Горанова, а звідси й до Пенева, і, ясна річ, відносно її кінцевої мети — діамантів.

— Думаю, що ви враховуєте відвертий тон нашої бесіди й не будете заперечувати ці безсумнівні речі, — закінчую я свій виклад.

— Я не скажу ані «так», ані «ні», — відповідає вона. — Взагалі нічого не скажу, поки не почую головного: на що полює сам П'єр Лоран?

— Поки що відповім вам у заперечній формі: я не полюю на діаманти.

— Усі так кажуть. Теперішній світ просто переповнений альтруїстами.

— Киньте цю плоску іронію і зверніться до логіки. Якби я розшукував діаманти, хіба б я розкрився перед вами, якщо ви також їх шукаєте?

— Можливо, розкриваєтесь, щоб у відповідний момент підставити ногу. А можливо, надієтесь на розподіл. Це, звичайно, — більш солідно. Тільки ж я, хлопчику мій, не люблю ділитися. — Вона замовкає, потім пояснює: — Кажу вам це просто так, у вигляді гіпотези.

Хай навіть і у вигляді гіпотези, але досить ясно. Як я й сподівався, метою цієї команди також є діаманти. Будемо сподіватись, що тільки діаманти.

— Так ось, дорога, я зовсім не зазіхаю на ваші камені. Більше того, міг би бути вам корисним у їх розшукуванні.

— Чим?

— Деякими відомостями.

— В обмін на що?

— На деякі відомості.

— «Деякі»… це звучить досить туманно, — незадоволено мимрить вона.

— Я конкретизую, якщо ви створите мені відповідні умови.

— Говоріть ясніше. Що ви маєте на увазі?

— Щоб ви влаштували мені зустріч з Брунером.

Вона відкидається на спинку крісла і сміється — коротко й не дуже весело.

— Це все?

— Це тільки початок.

— Дивна ви людина, Лоран. Боїтеся Флори, а шукаєте Макса. Таж Макс зітре вас двома