Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

— Я готова, якщо ти готовий, — сказала Поллі.

Але вона сказала це тому, що була тепер переконана, що жодне з кілець не працюватиме в іншому озері і їм немає чого боятися, крім нового сплеску. Я не зовсім переконаний, що Діґорі не мав того самого відчуття. У всякому разі, коли вони обоє наділи зелені кільця й підійшли до краю води, знову тримаючись за руки, вони були набагато веселішими й менш урочистими, аніж першого разу.

— Раз, два, три — стрибаймо! — сказав Діґорі.

І вони стрибнули.

Розділ 4

Дзвін і молоток

Цього разу сумніватися в силі магії не було підстав. Вони летіли вниз і вниз, спочатку крізь темряву, а потім крізь якісь туманні й розкручені форми, які могли бути чим завгодно. Потім посвітлішало і несподівано вони відчули, що стоять на чомусь твердому. Через мить усе ввійшло в фокус і вони змогли роззирнутися навколо.

— Яке дивне місце! — сказав Діґорі.

— Мені воно не подобається, — сказала Поллі, затремтівши всім тілом.

Що вони помітили насамперед, то це світло. Воно не скидалося ані на сонячне світло, ані на електричне світло, ані на світло від ламп або свічок, ані на будь-яке інше світло, що його вони досі бачили. Воно було тьмяне, червоне й аж ніяк не веселе; рівномірне й не блимало. Діти стояли на рівній, брукованій поверхні серед височезних будівель, але даху над головою в них не було. Вони стояли на подвір’ї чи чомусь такому. Небо було дуже темним — густо-синім, дуже близьким до чорного. У того, хто бачив таке небо, виникав сумнів, чи може взагалі існувати світло.

— Погода тут якась кумедна, — сказав Діґорі. — Схоже, ми прибули сюди саме перед бурею або перед затемненням сонця.

— Мені це не подобається, — сказала Поллі.

Обоє, не розуміючи, чому вони так роблять, розмовляли пошепки. І хоч не було причини триматися за руки після стрибка, вони досі не відпускали одне одного.

Подвір’я, на яке вони опустилися, оточували височезні стіни з великими вікнами, вікнами без шибок, крізь які не видно було нічого, крім чорної темряви. Нижче виднілися арки на стовпах, роззявлені у чорному позіху, як отвори залізничних тунелів. Було досить холодно.

Камінь, із якого тут усе збудоване, здавався червоним, але, можливо, від дивного світла, і був дуже старим. Пласкі камені, якими було забруковано подвір’я, мали тріщини і ніде не прилягали щільно один до одного, а гострі кути були всюди стерті. Двері під однією з арок були завалені уламками каміння та сміттям. Двоє дітей крутили головами на всі боки, оглядаючи подвір’я. Схоже, вони когось — або чогось — боялися, ніби хтось стежив за ними з тих вікон, до яких вони оберталися спинами.

— Ти думаєш, тут хтось живе? — озвався нарешті Діґорі, досі говорячи пошепки.

— Ні, — сказала Поллі. — Тут усе в руїнах. Ми не чули жодного звуку, відколи тут з’явилися.

— Помовчмо й послухаймо трохи, — запропонував Діґорі.

Вони стояли тихо й слухали, але могли почути лише калатання власних сердець. Це місце було принаймні таким тихим, як Ліс-між-світами. Але це була інша тиша. Мовчанка лісу була насиченою, теплою (ви майже чули, як ростуть дерева) й наповнена життям. Тут була мовчанка мертва, холодна, порожня. Годі й уявити собі, щоб тут щось росло.

— Повертаймося додому, — сказала Поллі.

— Але ми ще нічого не бачили, — заперечив Діґорі. — Якщо ми вже потрапили сюди, то нам треба принаймні роззирнутися довкола.

— Я певна, тут немає нічого цікавого.

— Нема ніякого сенсу надягати на палець магічне кільце, яке дає тобі змогу мандрувати в інші світи, якщо ти боїшся оглянути їх, коли потрапиш туди.

— Хто каже, що я боюся? — пхикнула Поллі, відпустивши руку Діґорі.

— Я лише подумав, що тобі не дуже хочеться досліджувати це місце.

— Я піду всюди, куди підеш ти.

— Ми зможемо забратися звідси в ту мить, коли схочемо, — сказав Діґорі. — Скиньмо наші зелені кільця й покладімо їх у кишені під праву руку. Нам слід лише пам’ятати, що наші жовті кільця лежать у кишенях під ліву руку. Ти можеш тримати ліву руку так близько до кишені, як тобі хочеться, але не запихай її всередину, бо ти доторкнешся до жовтого кільця й зникнеш.

Вони так і зробили та спокійно пішли до великих дверей під аркою, крізь які можна було ввійти до будинку. Вони стали на порозі й зазирнули досередини — там виявилося зовсім не так поночі, як їм здалося спочатку. Перед ними була простора затінена зала, яка здавалася порожньою. Але в далекому кінці вони побачили аркаду, крізь яку в залу проникало трохи більше того самого неяскравого світла. Вони перетнули залу, ступаючи дуже обережно, боячись потрапити або в дірку в підлозі, або перечепитися через якусь річ, полишену там. Їм здалося, вони йдуть вічність. Коли вони пройшли крізь арки, то опинилися на іншому просторому подвір’ї.

— Тут не вельми безпечно, — сказала Поллі, показуючи на стіну, що вигиналася всередину й, здавалося, в будь-яку хвилину могла впасти на подвір’я.

В одному місці між арками не було стовпа, й кінці арок нависали там, нічим не підтримувані. Не випадало сумніватися, що люди покинули це місце сотні, а може, й тисячі років тому.

— Якщо все це проіснувало дотепер, то, думаю, воно проіснує й трохи довше, — сказав Діґорі. — Але нам треба ходити й розмовляти тихо й обережно. Ти ж, либонь, знаєш, що звук може спричинити обвал — як наприклад, стається снігова лавина в Альпах.

Вони рушили далі й вийшли з цього подвір’я крізь інші двері, піднялися широкими сходами і потрапили до кімнат, двері з яких відчинялися в наступні кімнати, аж поки в них пішла обертом голова від розмірів цього місця. Знову й знову їм здавалося, що зараз вони вийдуть на відкритий простір і побачать місцевість навколо величезного палацу. Але щоразу вони виходили на якесь інше подвір’я.

Це, певно, було чудове місце, коли люди ще тут жили. На одному подвір’ї колись був фонтан. Величезне кам’яне страховище з роззявленим ротом стояло, розкинувши крила, і можна було ще бачити систему труб у задній частині його рота, з якої колись струменіла вода. Під фонтаном діти побачили великий кам’яний басейн, який колись утримував воду, але тепер він був сухий, як кістка. В інших місцях сухі стебла повзучої